"А якщо?.. — Кров одразу вiдлила вiд її обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на бранi з ромеями. — Може, — вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, — може, печенiги саме тому й з'явились пiд Києвом, що сталось щось з Святославом над Дунаєм? Адже коли б вiн був у Києвi, печенiги нiзащо б не насмiлились iти з поля в Полянськi землi.
I що тепер робити? За стiнами Гори й валами, — княгиня була певна в цьому, — вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далi? Дружина в них невелика, харчiв небагато, води мало..."
Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложi заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потiм вiн поволi розплющив очi, протер їх кулаками, пiдвiв голову...
Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на пiдлозi тут горить свiтильник, але далi пiзнав княгиню.
— Чому ти не спиш, бабо? — запитав вiн. Питання було таким простим i звичайним, що вона навiть посмiхнулась.
— Я сидiла й думала, — вiдповiла княгиня. — А зараз i ляжу. Спи, Володимире, спи спокiйно...
Вона схилилась i поцiлувала онука в голову. Вiн одразу ж заснув... I саме тодi в нiчнiй тишi на стiнi город а вдарили била.
Пiдiйнявшись на пiвденну вежу стiни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг.
Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було нi однiєї зорi. Але очi Добринi вже призвичаїлись, i серед суцiльної темряви вiн бачив глибокий рiв одразу за стiною, вал з околлям, а далi — дерева по схилу гори, чорне передграддя на сiрих кручах, Днiпро. Все, як завжди, ворога не було видно.
Але Добриня мав не тiльки добрi очi, а й вуха. Хоч за городом у темрявi було нiбито тихо, вiн пiзнавав багато звукiв, якi непокоїли його, чув, як далеко на лiвому березi iржуть конi, кiлька разiв чув сплеск води на Днiпрi, тупiт коней i людськi голоси на березi Почайни i над Либеддю. Йому здалося, що голоси чулися в передграддi i навiть зараз за околлям валу...
Тепер Добриня знав, що ворог пiдкрався й стоїть пiд самими стiнами города, може рушити кожної хвилини. Вiн обiйшов усi городницi, поговорив з мужами, гриднями, ремiсниками з передграддя й Подолу, що клопотались, стояли бiля заборол, хотiв спуститись униз, щоб розповiсти про все княгинi.
Але не встиг спуститись, бо в передграддi й на Подолi спалахнули вогнi — печенiги запалювали будiвлi, щоб у загравах пожежi лiзти на стiни города.
— Печенiги! — залунали голоси. — Ворог на валу! I тодi одразу ж вдарили в била. Вони стогнали, будили, кликали: усi на Горi мусили знати, що ворог пiд стiнами, а печенiги нехай не думають, що пiдкрались, як татi, — город Київ i людiє його готовi зустрiти їх грудьми своїми.
Добриня швидко обiйшов весь пiвденний бiк стiни. Пожежа у передграддi й на Подолi ширилась, багрянi заграви освiтлювали стiни, й Добриня бачив, як бiля всiх заборол стали вої з луками. Деякi з них клали край заборол камiння, щоб кидати його на ворогiв, тут же, на городницях, у кiлькох мiсцях вої роздували вогонь пiд казанами з смолою, готували воду й пiсок. Ще багато воїв стояли з списами й топорами, готовi рубати тих, що видиратимуться на стiни.
Нарештi била замовкли. I внизу, i на городницях настала тиша. Тихо було й навкруг — за стiнами, на кручах, на Почайнi й Днiпрi. У передграддi й на Подолi буяла така пожежа, що хмари над Горою стали багряними, на городницях стало видно як удень, на валах за стiною можна було порахувати околля.
I тодi всi на стiнах побачили, як у примарному сяйвi пожежi iз темряви за валами вирвались i почали трощити околля печенiги, їх було дуже багато, вони крутились мiж околлям, немов черва.
А в той же час у повiтрi почувся тонкий, пронизливий свист стрiл. Вони бились об забороло, падали на городницях, летiли й далi — на Гору. Добриня бачив, як один iз воїв схопився, вириваючи стрiлу, за груди, ще один зовсiм близько стояв — i стрiли витинались йому просто з очей...
Княжi вої на заборолi теж натягнули свої луки, i їх стрiли роями летiли в темряву за городницями, на вали, в околля.
Там, на валах, стояв крик, видно було, як чимало печенiгiв упали й корчаться серед гострих кiлкiв. I все ж деякi з них проминули околля, спустились у рiв, деякi вже робили приспи — копали й насипали землю, iншi тягли й ставили драбини, щоб дертись на городницi, ще однi пробували пiдпалити ворота.
З стiн полетiло камiння. Багато воїв, незважаючи на стрiли, що летiли й летiли з валiв, повисли край заборол над ровом i згори метали на печенiгiв списи, влучали їх з своїх лукiв.
Крики, зойки, брязкiт, що народжувались на городницях, i пiд стiнами в рову, й на валах, злилися в один суцiльний безперервний шум — загрозливий, страшний, нещадний шум бою. Озвiрiлi, оскаженiлi печенiги, що були п'янi ще до бою вiд вина, а тепер вiд кровi, збились у рову — робили приспу до стiн. Коли її вкривали трупи — сипали землю поверх них, i приспа росла. Вже печенiзькi драбини доходили до заборола. Чiпляючись за край запорола, печенiги видирались на стiни.
I нарештi бiй почався на самiй стiнi, на пiвденному її боцi. Кiлька десяткiв печенiгiв, деручись по драбинах, стаючи один одному на плечi, обливаючись кров'ю, вихопились на забороло. Вони вже стояли там, розмахували кривими своїми шаблями, виймали довгi ножi. А за ними по драбинах лiзли, повзли, видирались новi вороги.
Це був жорстокий бiк на городницях. Край заборола стояли печенiги, проти них лавою збились вої, а попереду всiх Добриня. Всi тримали в руках мечi, рубали печенiгiв, обливаючись кров'ю i самi, все бiльше й бiльше їх виходило на забороло...
I раптом, перемагаючи весь шум навкруг, великий шматок заборола затрiщав, схитнувся, похилився i полетiв разом з печенiгами, що чiплялись за нього, вниз, у безодню. Вiн летiв серед ночi з трiском — ламаючи драбини, калiчачи людей. Бiй на пiвденному боцi стiни затих...
Але в цей час почувся великий шум i крик на стiнi бiля Подольських ворiт. У Добринi похололо тiло — адже бiльшiсть воїв бiля нього, на стiнi вiд Днiпра. Ще вiн помiтив, що навкруг стало виднiше, — i вже не вiд заграви пожежi: за Днiпром голубiло небо, скоро мало зiйти сонце.