Вони збирались у Золотiй палатi. У одному з куточкiв бiля завiшених вiкон горiло кiлька свiчок, кволе свiтло їх поблискувало на доспiхах князiвських, ледь освiтлювало мужiв города. Нiхто з них тепер не сидiв на лавах, всi вони товпились попiд стiнами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вiкна й дверi в палатi були зачиненi, вiд гострого смороду чобiт, дьогтю важко було дихати.
Пiзнiше заявилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору i тепер вийшла до мужiв, спираючись на посох, що глухо стукав об пiдлогу. Бояри й воєводи стиха загомонiли, привiтали її. Але княгиня нiби не чула їхнiх вiтань — темна постать її пропливла через палату, зупинилась бiля доспiхiв княжих.
Там вона й стала в сяйвi свiчок. Промiння їх освiтило її обличчя — блiде, стомлене, неспокiйне. Темнi очi княгинi дивились на бояр i мужiв.
— Дружино моя! — почала княгиня. — Чули всi — печенiги в полi. Дими встали над Роднею, гiнцi сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава — вони рвуться сюди просто з поля й думають зайти вiд пониззя...
— Заходять уже, — вирвалося серед мужiв, — думають, либонь, оточити город... Ще голоси пролунали:
— Мусимо послати до Святослава, скажемо — чужая земля iщеши, свою ся лишив...
— Худо зробив князь, у таку годину покинув... I ще iнше:
— До деревлян треба вдатись...
— Не надiйтеся на деревлян — їм у лiсах Київ не горить.
— До сiверян!
— До Новгорода!
Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгинi простягались довгi руки, глухо стукали посохи.
Княгиня довго дивилась на своїх мужiв, стиснувши уста.
— Мужi мої, — вела вона далi. — Хiба вперше бачимо ми ворога пiд стiнами города? Усi князi, — княгиня поглянула на доспiхи на стiнi, — i всi людiє нашi вже не раз рубались на стiнах i валах Києвих, станемо й тепер...
— Мала сила в нас, княгине, — несмiливо промовив хтось iз бояр.
— А ти вiдаєш, — звернулась вона до нього, — чи великою силою iдуть печенiги? Нас — багато, бояри й мужi мої, маємо дружину, стануть гриднi, дiти нашi нехай стають, дворяни, i я стану з вами, мужi!
Роздратована й сувора в гнiвi своїм, княгиня Ольга говорила:
— I на князя Святослава не кладiть лжi. Не чужої землi шукає, за честь своєї стоїть, не сам пiшов — ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю?
Нiхто не вiдповiв тепер на запитання княгинi, i, помовчавши, вона вела далi:
— I про деревлян — то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян i вiдаю: коли покличемо — прийдуть, допоможуть. I Чернiгiв допоможе, i Востер, — уже там бачили дими на пониззi. А ми ще пошлемо гiнцiв, нехай летять, кличуть.
У палатi стояла тиша. Вiд задухи свiчки запливали воском. Була година, коли на стiнах змiнювалась сторожа i лунали била. Але зараз i вони мовчали.
— То й станемо! — закiнчила княгиня. — Ти, Добрине, —звернулась вона до нього, — будеш з воями на стiнi. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде бiля Подольських, а хто бiля Перевесищанських ворiт. Iще, бояри мої й мужi, вiдчиняйте свої клiтi. Не самi алчемо, мусимо годувати все воїнство... Пiдемо, мужi, — печенiги, може, близько... А Святославу, — додала вона, — ми також пошлемо вiсть: спiши до нас, князю, важко тобi на Дунаї, а горе й у отчинi твоїй...
I хтось у палатi додав:
— Аще не жаль нi матерi, стару сущу, нi дiтей свої...
Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись i куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга вiдчула, яка вона хвора i як стомилась. Ноги були важкi, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготiли червонi й зеленi кола. Напруживши всi сили, спираючись на руку Добринi, вона минула свої покої, вийшла в сiни й зупинилась бiля опочивальнi княжичiв.
— Ти йди на стiни, — сказала вона Добринi, — печенiги, аки татi, все роблять уночi.
Вiн вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальнi княжичiв, їй хотiлось сiсти, заплющивши очi, спочити, подумати над тим, що сталось.
Вона сiла в опочивальнi княжичiв. Колись тут жив i виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вiкно в опочивальнi було завiшене. У куточку просто на пiдлозi стояв свiтильник. Коли княгиня зайшла, бiля нього сидiла ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, i та пiшла.
Княжичi спали на трьох лiжках, що стояли попiд стiною. Ложа Ярополка i Олега стояли в затiнку, ложе Володимира було ближче, й промiнь вiд свiтильника блукав на його обличчi.
Це обличчя було спокiйне, замислене, Володимир рiвно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же вiн схожий на свою матiр — Малушу. I замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати пiсля важкого пережитого дня в цю нiчну годину!
Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час бiля Києва з'явились печенiги. Звичайно вони бродили улусами на пониззi Днiпра, бiля порогiв, рiдко насмiлювались навiть там, у безлюддi, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко?
Гiнцi, що примчали вдень Солоним шляхом, розповiдали, що печенiги кiлька днiв тому перейшли вночi Рось, обминули Родню й улусом iдуть до Києва. Гiнцi вiд Переяслава говорили, що й там iде улус. Це знову дивувало й непокоїло княгиню, — не один улус iшов до Києва, печенiги збирали всю орду.
Княгиня думала, що поява печенiзької орди бiля Києва якось пов'язана з тим, що князя Святослава немає в Києвi. Але навряд чи насмiлились би печенiги, навiть тодi, коли князя немає, напасти на Русь. Блукаючи в полi над Руським морем, вони бережуть мир з Києвом, бояться Русi.
I одразу ж думки її перелетiли в далеку Болгарiю, де князь Святослав з своїми воями бореться з ромеями. Вiн — далеко вiд рiдної землi, над ним i всiма воями день i нiч висить смерть. А от смерть блукає й над отчиною, Києвом.
Вона пригадала, що було тiльки-но в палатi, голос котрогось iз бояр: "Чужая земля iщеши, а свою ся лишив", — i кров знову вдарила їй в обличчя. Нi, вони не розумiють, чого шукає Святослав з воями своїми в Болгарiї.
Адже й вона, мати його, довго не розумiла сина, а потiм побачила: або бути рабами василевсiв, або жити, як належить людям. Зрозумiла i благословила — як княгиня й мати перехрестила його, язичника.