У цю нiч два брати не спали. Вони сидiли на високiй могилi, на вершинi якої стояв кам'яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звiдки їм було все чути, тiльки поле мовчало навкруг.
— Брате Горяю, — промовив Орель. — Нам треба було, мабуть, лишитись i вмерти з Баяном.
— А князь Святослав? — запитав у вiдповiдь Горяй. — Хто йому повезе звiстку?
I хоч вони обидва були хоробрi й смiливi, але заплакали в пiтьмi цiєї ночi, бо в них дуже болiло серце за братом. Їм здавалося, що вiн десь ходить близько i що йому буде легше, коли вiн почує їхню печаль. А коли Горяй вийняв з-пiд сiдла вузлик з хлiбом, то одломив шматок собi, шматок — Орелю, а ще один поклав поруч — на траву.
— Це тобi, Баяне, — сказав Горяй, i тiльки тодi вони стали їсти.
Пiзньої години в полi почувся шум, i десь далеко, там, де мусив бути обрiй, раз i другий блиснув вогник. Ставши на могилi, вони довго вдивлялись у пiтьму й уважно слухали. Бiльше вогню в полi не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пiзнавали iржання й тупiт коней, цокотiння колiс. Потiм шум у полi став затихати й нарештi зник.
Тодi Горяй знову сiв на траву й сказав:
— Вони поїхали до Києва. Мусимо поспiшати, але давай домовимось, брате... Якщо я загину в полi, ти поїдеш далi.
— Якщо ж я загину, Горяю, — їдь ти!
— Добре, брате!
Уночi ж вони поїхали далi. На свiтаннi знайшли в полi слiд орди — попiл, кiнськi кiзяки. По цьому слiду вони й поїхали, — адже печенiг нiколи не поїде вдруге по своєму слiду.
Уранцi вони вплав, вхопившись за гриви коней, перепливли через Буг. Тут, на правому березi, вся земля була вибита кiнськими копитами, а трохи вище, над яругою, насипана була висока могила. Навкруг могили всюди на полi темнiли слiди вогнищ, валялись костi волiв, коней, овець. Певне, печенiги довго стояли тут, ховаючи якогось кагана або когось з його родини, i справляли по ньому всiєю ордою тризну.
А увечерi брати були вже бiля Днiстра й поїхали понад берегом, вiд селища до селища, по землi тиверцiв. Тут їм нiчого було боятись — тиверцi радо приймали гiнцiв iз Києва.
Так доїхали Горяй i Орель до город а Пересiченого, що стояв у лiсах на правому березi Днiстра, взяли у тиверцiв пару нових коней i, не спочиваючи, рушили далi, на пiвдень.
Два днi вони їхали по землi Тиверськiй, а далi Улицькiй. На третiй день надвечiр далеко з лiвої руки їм стало видно голубi води моря. Вони спустились з гiр, якi перетинали їм шлях, i побачили Дунай, опинились на широкiй долинi, де, як i пiд Києвом, купами росли верби. I раптом iз однiєї купи цих верб вирвались i полетiли в повiтрi стрiли...
Брати ударили коней. Але одна стрiла попала в око коню Горяя. Кiнь став дибки, упав. Орель хотiв взяти Горяя на свого коня. Але i його кiнь упав.
Тодi брати вiд верби до верби почали перебiгати до Дунаю, їм було видно, як кiлька печенiгiв женуться слiдом за ними, ховаються за вербами, час вiд часу пускають стрiли.
Вже до Дунаю лишалося кiлька десяткiв крокiв, коли стрiла влучила в Горяя. Вiн встиг крикнути:
— Мерщiй до Дунаю!
I Горяй впав мертвий.
Орель побiг до Дунаю. Бiля самої води вiн ще раз обернувся, побачив недалеко печенiга, натягнув свiй лук, пустив стрiлу. В ту ж мить Орель вiдчув бiль коло серця i навiть бачив стрiлу, що впилася йому в груди.
Але в нього ще були сили, вiн знав, що перед ним Дунай, i кинувся у воду...
Вiн не розумiв, що було далi, не знав, скiльки саме минуло часу, не тямив, чи довго плив, — але раптом побачив, що лежить у лодiї, побачив над собою голубе небо i якiсь дивно знайомi обличчя. Вiн навiть пiзнав їх — адже це були вої князя Святослава.
I вiн крикнув їм:
— Скажiть князю... мене послала княгиня... Київ оточили печенiги... Княгиня Ольга... Київ кличе князя на помiч...
Але в цей час у Ореля нестерпно заболiло серце. Вiн глянув — стрiла все стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди. I вiн схопив її обома руками, вирвав з серця...
З
Фар за Великим палацом працював кожної ночi з раннього вечора до-свiтання. Холодний зеленкуватий промiнь його проймав темряву, снувався над Золотим Рогом, тягнувся до Галати й гiр, затухав, — то вдалину посилались таємничi свiтлянi сигнали.
I там, удалинi, в нiчнiй iмлi, де на обрiї вдень видно було синє пасмо гiр, всю нiч спалахували таємничi сигнали, яких у Константинополi нiхто не знав.
Проте цi сигнали добре розгадували у Великому палацi — iмператор Iоанн знав, що робиться в Болгарiї, фари повiдомляли, що вої князя Святослава посуваються вперед, кесар Борис все благав iмператора Никифо-ра надiслати йому допомогу.
Але на Соломоновiм тронi у Великому палацi вже сидiв не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй, i вiн мусив дати кесаревi Борису негайно вiдповiдь, бо знав, що Святослав загрожує не так Борису, як самому йому — Цимiсхiю.
Новий iмператор нi на хвилину не мав сумнiву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи iмперiї давно вели й тепер привели до вирiшальної битви мiж Константинополем i Києвом. Цимiсхiй схвалював всi заходи iмператорiв колишнiх, якi докладали всiх сил i уперто йшли до цього.
Розумiв Цимiсхiй, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сходi, нiяк не можна було порiвняти з тим, що було в Азiї, Єгиптi. Там поневолювались землi й народи, тут сходились два свiти: блискуча, багата, аристократична Вiзантiя, що спиралась на свої легiони й мiльйони рабiв, i невiдомий, таємничий i дуже загрозливий свiт тавроскiфiв, чи русiв, як називали вони самi себе.
Iоанн Цимiсхiй — учорашнiй i, треба сказати, непоганий полководець — рвався на цей бiй. Але вiн — триденний iмператор — ще не знає своїх сил, вiн не знає, на кого може покластись, а на кого не може, вiн, зрештою, боїться зараз, як i попередник його Никифор, стати на бiй з Святославом, стра.х охоплює його, коли вiн думає про невiдомих руських воїв.
Тому вiн дiє так само, як i Никифор. Спочатку повiдомляє кесаря Бориса, що це вiн — Iоанн Цимiсхiй — сидить на iмператорському тронi, й одержує у вiдповiдь вiд Бориса щире, вiрнопiддане вiтання. Пiсля цього, дiзнавшись, що в гiнекеї Феофано ще сидять i ждуть вирiшення своєї долi двi болгарськi кесарiвни, якi приїхали сюди одружуватись з особами iмператорської кровi, Iоанн Цимiсхiй iде до них, чемно розмовляє й натякає, що хоче породичатись з ними. Нарештi, посилає до кесаря Бориса довiрених своїх василiкiв iз грамотою, в якiй пише про любов i приязнь до болгар, шле дари — трохи золота й багато вина, — але воднораз доручає василiкам дiзнатись, що ж робиться в Болгарiї, Преславi. Новий iмператор боїться князя Святослава, що зумiв уже пройти схiдну стiну Юстинiана, за короткий час взяв вiсiмдесят городiв на Дунаї, веде своїх воїв до Преслави.