— Ну, й музика, — каже було, — як вона душу проймає!
Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому.
А в глибокi думки як заходить було!
У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергiїв, ще й сусiда близький його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:
"Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну, глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?"
А раз прочитала Фламмарiона про небо. —— Так от, —каже до Сергiя, — де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному!
Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила.
Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" її, знай, ходила, та ще й балакучiша була до їх, нiж до неї, матерi. А Оленка з матiр'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокiйну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була.
Вийшла з хати та:
— А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покуштуєш! — до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась.
Почула це Палажка з сiней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слухає: десь кури кричать. Вийшла, — у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко стоїть. Неначе хто їх рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, — зачинена. Подивилась у дiрочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пiр'я летить, хворостиною їх ганяє по клунi.
— Божевiльна, що ти робиш? — Оришка до неї.
— Хай не ходять у клуню!
— А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиряється Палажка, хмурить брови бiлi свої:
— Заманила, — каже.
— Помийниця ж ти якономичеська! —Оришка їй. Аж пiдскочила Палажка.
VI
Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарiвною її, так i нагадувало про щось духове в їй. А карi оченята її були такi розумнi.
Почало серденько так уже биться у неї i щiчки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, — пам'ятав, що вiн чоловiк.
"От зiйтися б з таким, — думає Оленка було, — як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!"
Єсть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь, церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й мiж хатами.
— Ну, якi воно, — думає було, — тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?"
А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичiї ночi" читає.
Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:
— Читаєте? — до Оленки.
Всмiхнулась.
— Читаю, — промовила так соромливенько.
— А читання рiч гарна, — Грищейко їй.
— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.
Грищенко:
— Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.
Повела Оленка язичком по губi та:
— Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi... — та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були:
— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою!
Батько:
— Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почує...
— А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? — батьковi мати.
Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.
Оленка:
— Яка яблунька гарна! — Встала та й iде за яблуньку.
— Ще й ховається! — мати до неї, — Думає, що я й не бачу її; додому йди!
Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.
— Не ходи! — напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:
— Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.
Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церкві поклонів не б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.
— В писанiї немає цього, — казав якось Михайло Сергiєвi, — це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.
Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.
Усе було вiн Оленцi товче:
— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
VII
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. .
"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, — думає, — а вiн такий... про читання зразу почав".
I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн!