Цілий ранок ми просиділи на кухні в Дюберів, зважуючи кожне слово в листі, який мав завдати першого удару моїй матері і який Прюдан вручить їй, тільки-но вона вийде з машини. Перший начерк, цілком написаний мною, красномовний і несамовитий, де вилилися всі мої образи, викликав захват у Сімона, але аж ніяк не в Марі, і я послухався її доказів. Зрештою ми написали короткого й коректного листа: "Під час твоєї відсутності я приймав тут молоду жінку, свою наречену, з котрою хотів би швидше тебе познайомити. Ми зустрічаємося вже кілька місяців. Вона працює у книгарні Барда й вельми освічена. Замолоду вона спізнала тяжку долю..." Я згадав про сумний кінець її батька,— мати, безперечно, знала цю історію. Сімон запитав: "Ви не боїтеся, що з нею станеться удар?" Я відчував, що його й самого бентежили ці заручини (хоча він вважав їх лише за хитрий хід). Прикажчиці від Барда одружитися з молодим Гажаком! Це було так неймовірно, що пані не повірить і запідозрить пастку.
Слід також заручитися мовчанкою Прюдана. Він завжди пишався своїм братом. І раптом Сімон повертається до Мальтаверна, і всі його дипломи тепер ні до чого! Прюдан, дарма що був старший, не міг претендувати на місце батька; він не умів ні читати, ані писати і абияк рахував. Але повернення Сімона — якою це буде для нього поразкою!
Поки обидва брати сперечалися на кухні, Марі сказала мені, що хотіла б подивитися на Юр: адже вночі вона чула тільки його журкіт. Але за нами шпигувала Вошка, вона ще, чого доброго, піде слідком, ховаючись за соснами. Мені було гидко й подумати, що я можу зіткнутися ніс у ніс із цим мерзенним дівчам. "Та я ладен задавити її!"
Марі запитала, чи не можна вийти на берег Юра, обминувши парк. Авжеж, піщаних доріжок скільки завгодно, і там уже Вошці сховатися нема де. Ми вирушили. Рештки ранкової прохолоди ще трималися в пасмах туманцю, але ось засюрчав один коник, потім другий, третій, і задзвеніли всі врізнобій. Я сказав Марі:
— Не думай, що я змушу тебе жити в цій нелюдській спекоті. Ми наїжджатимемо сюди тільки на якийсь час, подихати свіжістю...
Марі не відповіла, важко шурхаючи піском. Певне, її весь час мучив складений нами лист. Вона сказала:
— Уявляю собі почуття матері, коли вона прочитає цього листа, і, що не кажи, вона матиме рацію. Але вона ще не знає, що я старша за тебе на десять років... І всього, що було зі мною в ці роки... І ти... такий, як ти...
— Такий, як я? А що гарного в цьому задл ял ому дитинстві, в тій потворі, що її ти називаєш ангелом? А ти, Марі... Люди мали тебе оберігати, а вони виявилися кровожерними вовками...
Я побачив, що вона плаче. Ми пройшли луками на берег Юра й посідали на стовбур поваленої вільхи. Припавши до мене, Марі не переставала плакати. Я сказав: "Обережно, тут кропива". Ця кропива навколо нас обернеться в моїх споминах на м'яту, запашні листочки, які я розминав між пальцями. А миршавий струмок під вільховими деревами,— немало з них уже вирубано,—зіллється, як завжди, з розпукою вічного плину; він ніс мене за собою разом з усім, що мене оточувало; і я важив не більше, ніж вирізані з соснової кори кораблики, що їх ми з Лораном пускали за водою... І ця жінка, котра пригорталася до мене і вже не плакала, це бідне, бране іншими тіло, турботу про яке я взяв на себе до кінця мого життя...
Туман не розвіювався, але сонячне проміння, пробиваючись крізь нього, пекло немилосердно. Певне, збиралося на бурю. Хоч би бризнув нарешті дощик на спраглі ланди, де щодня то тут, то там займалася пожежа: подейкували, що винні пастухи, але досить було, щоб сонячний промінь упав на скалку пляшки... Яка таємнича алхімія перетворює в моїх спогадах усі нікчемні подробиці, ніби те, що вони відійшли в минуле, дає їм право на перетворення!
Краще було дочекатися години від'їзду в Дюберів, там було прохолодніше. Ми розраховували сісти в поїзд на станції Нізан, за десять кілометрів від Мальтаверна. Туди ми доїдемо Прюдановою бідкою. Я попередив Марі, що доведеться вибиратися одразу по сніданку, в саму спеку, коли навіть худоба не виходить на пашу. "І навіть Вошка",— прошепотіла Марі.
Тряска в деренчливій бідці під палючим полудневим сонцем, серед хмари ґедзів і мух, вибоїстою курною дорогою — ось яким кошмаром закінчився наш сон літньої ночі. Я сидів на задньому сидінні коло впрілого Сімона й Марі. Руку я притиснув до спинки сидіння, щоб оберігати Марі від поштовхів. Вона трималася прямо, штивна й німа, а я зі своїм хистом угадувати чужі потаємні думки, я знав, що в її душі урочий Мальтаверн нашої ночі обертається в прокляту землю, від якої треба тікати не озираючись. Ми почули автомобільний гудок, потім гуркіт мотора. Стела, наша стара кобила, стала гопки. Нас випередив серпол-ле де сиділо за кермом якесь страшидло в окулярах. Курище знялося таке, що Прюданові довелося постояти трошки на узбіччі дороги.
Поїзд запізнювався. Ми чекали його в цілковитій самотності на розпеченій платформі занехаяної станції, серед кліток, де здихали зі спраги кури.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Марі вблагала мене не приходити на вулицю Егліз-Сен-Серен під час відсутності її матері, яка поїхала до Сула-ка. Ми можемо бачитися скільки заманеться в її закапелкові, у книгарні. Наші сходи на вулиці Шеврюс здавалися раєм. За ті дні, що ми з Сімоном прожили разом, очікуючи відповіді від пані, ми не раз покидали віталеньку й рятувалися від спеки на приступках цих крижаних сходів.
Ночами, ще задушливішими, ніж дні, нас опадало незліченне військо найбільших, найотруйніших москітів, які тільки водилися в наших широтах. У мене ліжко з запоною, і, перш ніж заснути, треба було лише перевірити, чи не замкнув я в клітку разом із собою і якогось хижака. Але в Лорановому ліжку запони не було. Назавтра я побачив, що в Сімона все обличчя перекосилося: москіт ужалив його в повіку. Він здивувався, що мене це засмучує.
— Та це пусте, пане Алене. Го-го, чи ж треба побиватися через москіти, через гулю під оком!
Спав він сном праведника і на світанку пішов з дому. Певне, хотів бути на месі? Я не насмів запитати в нього, але, щиро кажучи, не мав у цьому сумніву. По сніданку ми зійшлися в темній прохолодній книгарні, де майже не було покупців. Бард відпочивав в Аркашоні і в усьому поклався на Марі. Балеж був слабий або прикидався слабим. У вітрині новинок я знайшов "Антологію сучасних поетів" 1 Леото і Ван Бевера і, читаючи її, робив відкриття за відкриттям. Надто подобалися мені вірші такого собі Франсіса Жамма: "Ось-ось посипле з неба сніг..." 2 Вони захоплювали мене, "разили радістю", але я не міг поділити це щастя ні з Марі, байдужою до такої поезії, ані з Сімоном, байдужим до поезії взагалі, до того ж Сімон куди більше, ніж ми, потерпав, чекаючи відповіді від пані. Він квапив мене додому: "Певне, вже принесли пошту..."