Я взяв у Марі валізу й пішов попереду неї до кімнати для гостей, не питаючи згоди ні в неї, ні в Сімона. В ясній літній сукні й солом'яному брилику вона здавалася зовсім іншою Марі, зовсім не тою, що в Барда: молода дівчина, котрої я ніколи не знав, котру знали інші. Але ця думка лише на мить кольнула мене болем.
Ми зійшлися всі троє в їдальні й повечеряли поспіхом у цілковитій мовчанці. Марі сама запропонувала мені пройтися парком. Вона вийшла на терасу. Я накинув їй на плечі свою стару шкільну пелерину. Вона поволі спустилася східцями. І сказала:
— Все це я вже знала заздалегідь через вас. Як усе тут подібне до вас.
Я відповів, що, коли б вона була розчарована, я б їй ніколи не простив.
Вона знала тільки збатожені морем сосни Сулака, проти них мальтавернські сосни здавалися велетами. Я взяв її під руку, щоб вона не оступилася. "А то великий дуб?" Вона узнала його, дарма що він не різнився від інших; я припав до нього губами, згідно зі своїм ритуалом, потім ми з Марі обмінялися нашим першим поцілунком.
"Найбільше я люблю в Мальтаверні..." Про це я міг балакати без угаву. Я вуха натуркав Марі, розповідаючи про свою огиду до мальовничих місць і про те, що я відчуваю природу тільки там, де можу тішитися нею сам або з тими, хто любить її разом зі мною, в мені. До річечки ми не дійшли, луки були вже всі мокрі від роси, але ми стояли оподаль нерухомо й мовчки, наслухаючи тихий журкіт, що все змовкав і не змовкне во віки вічні.
— Чому,— запитав я Марі,— ні на березі великої річки, ні навіть на березі океану я не спізнаю того почуття, що викликає в мене цей струмочок, де я дитиною пускав кораблики, змайстровані з соснової кори?
Бо ж знати, що ти смертний, зовсім не те, що відчувати це всією своєю плоттю. Цього навчило маленького хлопчика дзюрчання Юра в давні літні ночі, коли він завмирав, вслухаючись у тишу, цю тишу, дзвінку від сюрчання коників, протяту риданням нічного птаха або закличним стогоном жаб, сповнену ледь чутним шелестом гілля.
Ми зупинилися посеред алеї послухати тишу. Марі стиха сказала:
— Мені здається, тут хтось ходить. Чуєш, як шурхоче глиця?
Та ні, був то вітер, а може, тхір: стільки всяких звірючок пожирають одне одного або паруються ночами.
А ми самі хіба поводимось інакше? І все ж ми зовсім інші.
Та ніч була для нас тією хвилиною, коли ми найближче підійшли до істини, що її обоє передчували (я знаю це тому, що ми довго розмовляли про це, стоячи босі на балконі в годину найглибшої тиші), людська любов — це одне із втілень Того, хто створив нас, але іноді — і так було для нас двох цієї гріховної ночі — вона подібна до любові, присвяченої Творцем своєму творінню, і творінням — своєму Творцеві, а щастя, що затопило й Марі, й мене, було, ніби заздалегідь дароване нам прощення.
Я задрімав. Мене збудило ридання. Я пригорнув її до грудей: чому вона плаче? Спершу я не збагнув слів, які вона шепотіла крізь сльози:
— Ніколи більше! Ніколи!
— Ні, Марі, ні, назавжди і навік. Вона заперечила:
— Ти сам не розумієш, що кажеш.
Найдивніше, що тієї хвилі всі мої підозри де й поділися. Здавалось би, все ясно: вона привела мене, можливо, без усяких хитрощів і, безперечно, з любов'ю, а все ж привела до врочистої обіцянки зв'язати себе з нею назавжди, але навіть така очевидність не могла встояти перед одкровенням цієї ночі. В тому щасті, що дають одне одному дві живі істоти, нема місця брехні. Це принаймні правда, а для мене більша правда, ніж для будь-якого хлопця мого віку, бо ж Марі зцілила, визволила мене від таємної заборони. Можливо, лише ненадовго? Ні, назавжди! Назавжди!
— Бачиш,— сказав я,— найприкрішим, найогиднішим для мене в нашому плані була необхідність брехати моїй матері, вдавано переконувати її, ніби я хочу з тобою одружитися. Так от, серце моє, тепер я скажу, дивлячись просто їй у живі очі: "Я приведу тобі мою наречену"... І це буде правда. Ти плачеш? Чому ти плачеш?
— Твоя наречена... Ти маєш рацію: це принаймні буде правда. Я буду твоєю нареченою "насправжки", як кажуть діти.
Я запитав, хіба цієї ночі не була вона моєю дружиною "насправжки"?
— Так, цієї ночі... Мені зостанеться ця ніч. Я сказав:
— І всі ночі мого і твого життя...
Півні, перекликаючись від ферми до ферми, з вісту вали світанок. Незабаром устане Прюданова дружина. Марі хотілося, перш ніж вернутися до своєї кімнати, ще раз вийти зі мною на балкон, незважаючи на густий туман, що його гілля сосон наче скидало з себе. Вона зітхнула:
— Мальтаверн... Я дивлюся на тебе і не можу надивитися, наче боюся забути тебе.
Я сказав:
— Хтось ходить алеєю.
Ми вернулися до кімнати. Певне, то був Прюдан або його дружина. За туманом усе одно нічого не було видно, а розмовляли ми зовсім тихо. Останні наші обійми були короткі. Вона побігла до своєї кімнати, а я поринув у солодкий сон, з якого розбуркала мене Прюданова дружина, поставивши переді мною тацю зі сніданком. Дамі вона вже подала каву. Я запитав, хто це ходив удосвіта десь годині о шостій довкола будинку, вона чи Прюдан? Ні, вони не ходили. Мабуть, це... Вона затнулася. Пані дозволила Жаннеті Серіс гратися в парку, коли пана не буде. Вона тут цілі дні бігає, почуває себе як удома. Вранці вона, очевидно, приходила трусити ятері, закинуті в Юр учора ввечері.
— Учора ввечері вона була там?
— О! Але вона добре сховалася, її й чути не було.
Хапаючись, я одягнувся, і ми всі втрьох зійшлися на раду в кухні Дюберів. Не було ніякого сумніву, що моя мати доручила Вошці шпигувати за нами, і тепер все узнає одразу по приїзді. Ми не мали більше вибору. Я поклав собі поїхати разом із ними до Бордо, передавши через Прюдана листа, що сповіщав матір про мої заручини. Сімон перебереться до мене на вулицю Шеврюс, він може спати на Лорановім ліжку. Щоправда, в серпні жити в Бордо незмога. Але наш особняк на вулиці Шеврюс — справжня льодовня,— як каже мама. Якщо події розгортатимуться так, як ми гадаємо, то скоро моя мати й Дюбери покинуть Мальтаверн, ми загніздимося там і назавжди.
Із нас трьох найбільше запалився початком ворожих дій Сімон. Він не міг не здогадатися, як провели цю ніч Марі і я, здавалося, це зовсім не завдає йому болю.