бачать її божевільні очі і цей огидний рот, що його треба ховати від усіх.
Я ще не зважуюся піти на Монмартр. Латинський квартал і його фауна мені вже звичні, але Монмартр наганяє на мене страх. Я немало чув про нього в "Таверні Пантеону", де завжди сила людей, де кожен може звернутися до вас із запитанням. Я відповідаю з дорогою душею, я ж бо ніхто.
Я лягаю близько другої години і западаю в глибокий сон, що його я не знав у Мальтаверні, де півні будили мене на світанні. В Парижі я випливаю на поверхню, коли робочий люд трудиться уже кілька годин. Запізно, щоб іти до ранкової меси, хіба що в неділю. У полудень я снідаю вкупі з іншими студентами, що живуть у нашому готелі,— єдина пора дня, коли я говорю з собі подібними, з людьми, котрі знають моє прізвище та ім'я, знають, із якої провінції прибув я до Парижа, котрі ненавидять або божествлять Марраса а мені такі байдужі, що я їх просто не помічаю.
Потім я знову блукаю, але пополудні за привали мені правлять церкви, хоча мій денний шлях не різниться від нічного: у всьому, що бачили мої очі вночі, я питаю у Тебе звіту, Господи. Я починаю завжди з церкви Святого Сульпіція, до неї я пробираюся вузькою вуличкою Феру, де мешкав студентом мій батько в останній рік імперії2. Всередині церкви мій маршрут теж незмінний; я зупиняюся праворуч од входу перед фрескою Делакруа 3. Я відчуваю себе воднораз і Іаковом, і ангелом, а сам у смертельній сутичці з самим собою, у мене неуважний вигляд, та ні, я твердий і впертий, я вимагаю відповіді, сидячи позаду головного вівтаря перед святою Дівою Пі гал я 4—Донзак терпіти її не може, а я люблю. Я зостаюся там довго, скільки можу витримати, потім виходжу на вулицю Серван-доні. Діставшись до набережної, я піднімаюся Сеною до собору Паризької Богоматері. Я пірнаю в нього, ніби
1 Моррас Шарль (1868—1952) — французький літератор і політичний діяч, що очолював групу "Ліги французької дії", організацію націоналістичного і монархічного спрямування.
поринаючи на саме дно, як у церкві Сент-Андре в Бордо, але потрапляю в полон людської історії, що тут бурхала, і вона заступає від мене Бога.
Іноді я прокидаюся ще до світанку. Торцевою бруківкою шурхотять колеса припізнілого фіакра. Мені здається, ніби зі мною більше нічого не може статися, більше нічого зі мною не станеться, все випито до краплі, з'їдено до крихти, і та ніч на балконі Мальтаверна поряд із Марі, котра мене кохала,— це все, що мені відпущено. Я жебрак, що вже дістав милостиню, і нема чого мені більше сподіватися, навіть горя, бо й свою часточку горя я дістав того дня, коли маленька дівчинка бігла переді мною по дорозі до млина пана Лапейра, а потім суха галузка хруснула у мене під ногою і вона озирнулася.
А все ж дещо сталося, але це така дещиця, що я навіть не знаю, чи варто про це писати. Учора ввечері стара Жанна д'Арк не з'явилася у Вебера — можливо, заслабла. Я думав, що молода також не прийде, а проте весь час позирав на двері. Вона ввійшла у свою звичну годину, сіла до столика, довго вивчала меню, ніби не знаючи, що все одно замовить м'ясо по-англійському, потім звела очі, подивилися на мене і всміхнулася.