— Вам це заборонено, пане Алене, бо ви "багатий юнак". А ось мені — ні. Я, як був бідний, так бідним і залишуся. А ви не муситимете платити мені жодного су понад ті, що дає моєму батькові пані. Я буду більш ніж винагороджений, якщо ви поділитеся зі мною благами своїх озарінь, цим дарованим вам зверху світлом.
Я застеріг його від ілюзій, ніби існує несхибний спосіб відчутно наблизитися до Бога, нагадав, що найменше це залежить від нашої волі, а саме це бажання свідчить про пошуки насолоди, що приводить нас до того, чого прагнули ми уникнути.
Отож, нічого не сталося. Це був мій останній рік перед захистом диплома, тому при будь-яких ускладненнях я виправдувався підготовкою до іспитів. Марі і Сімон уточнювали план воєнних дій, враховуючи умови літніх канікул. Обоє вони ніяк не могли втямити, як це двадцятидволітній хлопець боїться вирушити в подорож без матері, і не тільки тому, що не хоче її засмутити, а й тому, що сам усе ще залишається дитиною, котра, бувало, жахалася, коли мати на хвильку залишала її саму у вагоні, щоб купити газету; в мандрівках мама, ще більше, ніж у повсякденному житті, звільняла мене від усього. Але вона ніколи не допомагала мені в моїй науці, як це робила Марі, коли я готувався до письмових іспитів і щодня приходив до неї на вулицю
Егліз-Сен-Серен після закінчення її робочого дня. Маму я умовив перенести вечерю на пізнішу годину.
Так збіг цей рік, від якого ми занепокоєно чекали стільки драматичних подій, але який минувся без усяких історій, окрім історії нашого внутрішнього життя, та про цю спільну нашу історію і навіть про свою власну я не можу сказати нічого, що не було б вигадане чи прикрашене з метою зацікавити Донзака. Мені здається, моя душа наче ледве тліла — підготовка до іспитів змусила мене все інше, і навіть Бога, взяти в невидимі дужки. Я більше не сумнівався в Марі, бо вона страждала.
І навіть Бога... Тут Донзак знову побачить свій вплив. Він проповідував, що іноді треба давати своїм природним нахилам відпочинок. Я знав, що Марі смутна, бо між нами незабаром усе буде скінчено, але від часу своєї роботи в панотця X. вона зберегла спомин про одного містика, творця учення про так зване "таїнство даної миті". Вона казала: "Ця хвиля належить мені, ти тут, я тут, далі я не загадую".
Не можу сказати, щоб протягом цього часу до мене іноді знову не поверталися сумніви щодо Марі: один раз вона вже збрехала, вона може знову збрехати. Я вважав її за цілком здатну розігрувати роль жінки, що страждає через мене, вона знала, що саме це й було мені потрібне, щоб не страждати самому. Можливо, вона розкрила мені свій план не до кінця. Можливо, в ньому крилася пастка, відома тільки їй, і якось я опинюся зв'язаним з нею перед Богом і перед людьми. Але я досить обачний, мене голими руками не візьмеш, я належатиму їй, поки сам цього хочу... Із нас трьох тільки Сімон тішився надією.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Усе сталося зовсім несподівано. В липні я дістав диплом із відзнакою. А що я відмовився супроводжувати маму в Дакс, де вона збиралася відбути курс лікування, то вона також не поїхала, щоб мати мене на оці, і ми з нею залишилися сам на сам, обмінюючись лише най необхіднішими словами у випаленому небесним вогнем, ніби пустеля, серпневому Мальтаверні. Ми жили, як нічні птахи, що вилітають із своїх кубелець лише смерком.
Марі, ув'язнена у своїй книгарні, прощаючись зі мною, не могла стримати сліз, вона сподівалася, що придуманий нами з Сімоном план, хай навіть і нерозважний, дасть їй сили вижити в Бордо, де не буде мене. Вона скоро побачить мене знову і нарешті узнає Мальтаверн.
Моя мати вирішила виконати обіцянку, дану колись старому Дюберові — відвезти його до Лурда на прощу, яку провадила наша єпархія, від сімнадцятого до двадцятого серпня. Дюбери були в захваті, але й трохи побоювались, бо подорожувати мали маминим діоном. Луї Ларп із дружиною дістали відпустку. Отже, я буду в Мальтаверні один із Прюданом (але він був нашим спільником), під доглядом жінки Прюдана, з якою він одружився ще в січні,— боязкої, покірливої перед нами невільниці; вона, звичайно, не скаже нікому ні слова, якщо він звелить їй мовчати. Буржуазні будинки в містечку спорожніють, наші дами, ці старі овечки, вирушать або до Лурда, стирлувавшись довкола пана настоятеля, або на відпочинок у гірські й приморські сільця.
Марі й Сімон зупиняться в Дюберів. Далі ми не загадували. Про те, що станеться між нами, а потім між мною і мамою по її поверненні, я намагався не думати. Зате я добре бачив, що із наближенням дня її від'їзду мама непокоїлася дедалі дужче: як можна лишити мене в Мальтаверні самого? А чому б, запитувала вона, не провести мені ці три дні в Люшоні, вона також приїхала б туди, доручивши Дюберів панові настоятелеві? Мабуть, маму пересмикнуло від різкості моєї відмови, а головне нині я знаю, це викликало в неї підозру. Я заявив, що не хочу позбавляти себе радості залишитися на самоті в Мальтаверні, несподівано звільненому від усієї своєї людської субстанції. Вона більше не називала мене базікалом, вона приглядалася до мене, дошукуючись, що криється за цією навіже-ною мовою.
— А що ти робитимеш ці всі три дні?
— Блукатиму. Піду погляну ще раз на старигана з Лас-сю, подивлюсь, яким я стану за шістдесят років, коли обернуся в старигана з Мальтаверна.
Я потерпав, щоб мама не передумала і під якимсь приводом не скасувала поїздки. Я зітхнув вільно лише, коли почув, як на дорозі даленіє гуркіт мотора, і, залишившись на терасі сам, з насолодою вдихнув у себе вранішній туман, призвісник спекотного дня, нескінченного дня чекання. Сімон і Марі мали прибути вечірнім поїздом. Прюдан поїде на станцію сам і привезе їх до Мальтаверна навпростець через ліс, де вечорами не здибаєш ані душі.
Прюданова дружина вишарувала дочиста кімнату його батьків, заслала найкращі простирадла. Я звелів їй приготувати на всяк випадок кімнату для гостей в замку (так називала вона наш дім), де дамі буде зручніше, бо там є туалетна кімната. Вона послухалася, не висловивши ніякого подиву.
Я не хотів би, щоб опис цього вечора, цієї ночі скидався на ті твори, яким заздрив Андре Донзак у наші шкільні роки. А проте нехай знає свідок мого життя — то була мить, що осяяла моє життя, надала йому справжнього сенсу, бо то була ніч гріха і воднораз ніч благодаті.