Ми перейшли вулицю Сент-Катрін і вузькою вуличкою Марго спустилися до вулиці Шеврюс. Я йшов трохи позаду Сімона, дивлячись собі під ноги, весь поглинутий складанням якоїсь нової історії. Раптом мене оглушили Сімонові слова, дарма що він вимовив їх упівголоса:
— Пані тут! Приїхала пані!
Я звів голову, геть розгублений. Так, перед ґанком стояв діон, наше ручне чудовисько. Що його діяти? Я порадив Сімонові вернутися до книгарні й попередити Марі. Я зустрінуся з матір'ю віч-на-віч і, як тільки зможу, приєднаюся до них. Він не змусив себе довго прохати і накивав п'ятами. Я боягузливо позаздрив йому: бо ж мені випадало самому виступати проти цього небезпечного, розгніваного божества. Які ж бо ми були нерозумні, не чекаючи від неї іншої відповіді, крім листа, не сподіваючись, що вона звалиться на нас, явившись перед нами власною персоною!
А втім, цей приїзд не був негайним відгуком, бо ж відтоді, як Прюдан передав їй нашого листа, минуло три дні. Дуже скоро я дізнався, що спонукало її примчати на вулицю Шеврюс. Тільки-но я вступив до віталеньки, де вона стояла, не встигнувши ще скинути капелюха, як вона пригорнула мене до грудей:
— Бідолашний мій хлопчику! Яке щастя, що я приїхала не надто пізно.
Вона не мала сумніву, що досить їй розповісти все про цю
1 Двотомник "Сучасні поети" (1900), укладений письменником і літературним критиком Полем Леото (1872—1956) і Ван Бевером.
дівчину, як я відцураюся її і не зможу більше думати про неї без огиди. Я дізнався, що, одержавши нашого листа, вона два дні сиділа як прибита. Потім пішла порадитися з паном настоятелем, і те, що вона від нього дізналася, затьмарило, за її словами, своїм паскудством і так уже паскудну історію збирача податків. Коли вибухнув той скандал, пан настоятель був вікарієм у Лепар-рі. Того літа він мав не постійні, але доволі близькі стосунки з панотцем X. Отож йому став відомий і інший скандал, що хоч і не вибухнув, але був куди гірший від першого.
В очах моєї матері жінка, здатна спокусити священика, духовну особу, грішити з ним або хоча б, поправилася вона, намагатися согрішити (в такому разі, якщо, як твердять приятелі панотця X., нічого не сталося, не слід упадати в гріх необгрунтованого осуду),— така жінка забісована, проклята і тільки самим своїм доторком може перенести на іншого це прокляття, як ганебну невиліковну хворобу.
— Тепер ти бачиш, ти сам занімів з огиди...
— Таж ні, бідна моя мамо, я все це знав.
— Знав?!
Подив одібрав їй мову. Я все знав і збирався дати цій дівці своє ім'я, познайомити її з матір'ю, подарувати їй Мальтаверн, зв'язати з нею назавжди своє життя! Вона затулила обличчя руками добре знайомим мені театральним жестом.
— Боже мій,— простогнала вона,— чим я прогнівила тебе?
Цей жест майже завжди йшов у парі з ремством проти Бога. І цього разу також.
— Спробуй мене зрозуміти, мамо.
Я нагадав їй, що будь-яка подія виглядає інакше, якщо поглянути на неї з другого боку. Орден, до якого належить панотець X., став на його захист, приписавши всю вину поганій жінці, істеричній дівчині, котра хотіла занапастити його, але нічого не домоглася. Оцей дзвін і почув наш настоятель. Одначе йшлося про зовсім юну дівчину, дуже побожну, віддану ученицю панотця, котра в тому жорстокому горі, що впало на неї, не знала іншої підпори, окрім нього.
— Я знаю, ким вона була в усій цій історії, що її похмуре продовження тобі невідоме: маленькою мученицею. Так, ось ким вона була. А тепер,— додав я,— вона буде жінкою, котру я мав щастя зустріти на своєму шляху.
— Ти з глузду з'їхав, бідна моя дитино, вона звела тебе з розуму.
Ми боялися розгніваного божества, а переді мною стояла прибита горем мати, пригнічена християнка, котру мої слова швидше утвердили, аніж похитнули в її переконанні. А втім, мені ніколи не доводилося бачити, щоб мама задумувалася над чужими доказами чи хоча б вислухала їх. Вона шукала хусточки в своїй торбинці, стоячи посеред кімнати, дивлячись на чудовисько, в яке обернувся її син. Вона висякалася, витерла очі. Я хотів обійняти її, поцілувати, але вона відсахнулася, наче боячись мого доторку. Можливо, їй справді було страшно?
— Послухай, Алене...
Вона бачить, що я захоплений, зачарований, що вона нічого від мене не доб'ється, але я можу поступитися матері бодай в одному — дати їй час на роздуми, погодитися на відстрочку, що з огляду на мій вік була б доконечна, навіть коли б ішлося про нормальні заручини з дівчиною нашого кола. Мама говорила, не піднімаючи голосу, вона почувала під собою твердий грунт. Хто ж може не визнати цю пропозицію за розумну? Я погодився, непевне кивнувши головою.
— Скажімо, один рік... За рік ми знову про все побалакаємо.
Я відчув, як затягується в мене на шиї зашморг. Я збунтувався і заявив, що можу чекати лише чотири місяці, які лишилися до Нового року. Чотири місяці, що ж, за цей час усе-таки можна передихнути, роздивитися. Вона прохала віддати їх їй цілком, нікуди не відходити від не , не розлучатися з нею аж до Різдва.
— Лише в тому разі,— сказав я навмання,— якщо на початку навчального року моя робота не вимагатиме поїздки до Парижа.
— Яка ще робота?
— Моя дисертація.
— Ти пишеш дисертацію? Яку дисертацію?
— Та я ж казав тобі. Ти ніколи не слухаєш, коли я розповідаю тобі про свою роботу. Я пишу про зародження руху францисканців у Франції. Цю тему порадив мені мій професор Альбер Дюфур.
Але вона вже не слухала мене. Вона скинула капелюшок, поволі витягнувши з нього довгі шпильки. Я запитав, чи не збирається вона повернутися до Мальтаверна. Звичайно, ні, вона не покине мене самого. Вона телеграфувала Луї Лерпові та його дружині. Сьогодні ввечері вони будуть тут.
— А потім поїдемо куди захочеш або залишимося в Бордо. Я до твоїх послуг, як, властиво, була завжди.
Що робити? О Боже! Як я міг тішитися дитячою надією (а втім, ми поділяли її всі втрьох!), що дійсність підкориться нашому планові, що все піде так, як ми надумали, що вчинки моєї матері будуть саме такі, якими їх собі уявляли?
— У мене до тебе ще одне прохання, Алене, я думаю, ти мені тут не відмовиш; погодься побачитися з паном настоятелем. Завтра він прийде на сніданок. Можеш говорити з ним, можеш не говорити, як захочеш.