— Ти забився, Якобе? — скрикнув Бен, помітивши, що обличчя його кузенові трошки скривилося, коли хлопці допомагали йому звестися на ноги.
Якоб внову спробував засміятися:
— О ні… трішечки болить, коли стояти, та то пусте!
Пам'ятника Ван дер Верфові, що знаходиться в церкві Гоогландске Керк, не можна було того дня оглядати; зате хлопчики дуже приємно пробавили час у Стадгюйсі, тобто в ратуші. Ратуша — це довга, неправильної форми будівля, з деякими елементами готичного стилю, досить незграбна щодо, архітектури, але мальовнича від довгого віку. Здавалося, що маленьку дзвіницю з її мелодійними дзвонами було знято з якоїсь іншої будівлі і нашвидкуруч приставлено до ратуші, щоб викінчити її остаточно.
Зійшовши по розкішних сходах угору, хлопчики опинилися в темнуватому приміщенні, де висів шедевр Лукаса Ван-Лейдена, чи то Гюйгенса, голландського художника, що народився триста сімдесят років тому; він добре малював уж£ тоді, коли ще мав лиш десять років, а коли йому сповнилося п'ятнадцять — став славетним митцем, його картина "Страшний суд", невважаючи на те, що намальовано її за давньої давнини, є справді видатний твір. Проте хлопчиків зацікавила не так мистецька вартість картини, як те, що це — триптих, тобто, що намальовано її на трьох окремих дошках; таким чином — бокові частини, з'єднані шарнірами із середньою, головною, можуть, якщо треба, складатися і закривати собою головну.
Історичні картини Гарел де Моора та інших славнозвісних голландських художників також сподобалися нашим хлопцям, а Бена довелося мало не силою відтягти від потемнілого старовинного портрета Ван дер Верфа.
Ратуша, так само як і Єгипетський музей, стоїть на Бреедстраат, найдовшій і найкрасивішій вулиці Лейдена. На цій вулиці немає каналу, а будинки з гостроверхими фронтонами, пофарбовані у розмаїті кольори, справляють надзвичайно мальовниче враження; деякі з них дуже високі і мають гостроверхі східчасті фасади; інші — немов припадають до землі, схиляючись перед імпозантними громадськими будівлями та церквами. Чиста, простора, обсаджена гіллястими деревами та прикрашена великою кількістю розкішних особняків, ця вулиця витримує порівняння із найкращими вулицями Амстердама. її тримають у бездоганній чистоті; багато риштаків на ній покрито дощаними лядами, які відтуляються, як люки; до них прилаштовано помпи з блискучими мідними оздобами, що їх раз у раз витирають та начищають громадським коштом.
Місто перетинає сила водяних шляхів, що їх утворює дельта річки Рейну, яка тече тут повагом, немов утомлена своєю довгою подорожжю; проте понад півтораста кам'яних мостів сполучають роз'єднані вулиці. Ця річка зовсім не схожа на той прекрасний, на ввесь світ відомий Рейн, що вільно й велично несе свою воду; тут вона відбуває за рів навколо валу, що ним обведено Лейден, і через неї перекинено звідні мости коло великих масивних брам, які ведуть до міста. Красиві, широкі алеї з чудовими крислатими деревами тягнуться вздовж каналів і надають будинкам, що стоять на відшибі, ще відлюднішого вигляду, підкреслюючи дух затворництва, який позначився на цілому місті.
Оглядаючи будівлі на Рапенбургському каналі, Бен був трошки розчарований зовнішнім виглядом славнозвісного Лейденського університету. Але згодом, коли він згадав історію цього університету — як урочисто заснував його принц Оранський у віддяку за мужність, що її виявили городяни під час облоги; коли він пригадав собі видатних людей — діячів просвіти й науки, які колись училися тут, та подумав про сотні студентів, що користуються тепер усіма вигодами його аудиторій та знаменитих музеїв, він ладен був зректися будь-яких претензій до його архітектурної недосконалості, хоч і відчував, що архітектурні оздоби не завадили б такому вельми видатному культурно-освітному закладові.
Пітер та Якоб дивилися на будівлю з іще глибшою, так би мовити, з особистою цікавістю, — вони ж бо мали за кілька місяців увійти сюди вже як студенти.
— Бідолашному Дон-Кіхотові довелося б увесь час пускати в діло свого списа у цій частині світу, — сказав Бен, коли Ламберт звернув його увагу на своєрідність та красу лейденських околиць. — Тут безліч вітряків. Ти, звичайно, пам'ятаєш, який завзятий герць стався між ним і таким вітряком одного разу.
— Ні, — відповів одверто Ламберт.
— Я теж не пам'ятаю… тобто пам'ятаю, та не досить виразно. Але щось подібне трапилося йому під час його мандрів, а якщо ні, то могло трапитись… Глянь на ті вітряки, — як шалено крутять вони своїми величезними руками, немов які привиди, що й справді могли б підбити недоумкуватого лицаря на смертельний герць. Дивом великим дивуєшся, дивлячися на них! Ван Моунене, допоможи мені порахувати їх, — оті, що ми їх зараз бачимо. Я хочу вписати велику цифру до моєї записної книжки.
І після ретельного підрахунку, за яким стежила вся команда, добродій Бен написав олівцем: "Грудня… 184… року, бачив близько Лейдена дев'яносто вісім вітряків".
Бен хотів був відвідати старий мурований млин, що в ньому народився художник Рембрандт; але відмовився від свого наміру, довідавшися, що йти туди далеченько. Навряд чи багато хлопців, так само голодних, як і Бен, вагалися б довго, куди їм іти: чи до Рембрандтової домівки за милю звідси, а чи до заїзду тут поруч, де можна було попоїсти. Бен вибрав останнє.
Після сніданку хлопчики відпочили трошки, а потім… а потім загадали дати собі ще один сніданок, що його для годиться назвали обідом. По обіді вони сиділи в заїзді та грілися, — всі, за винятком Пітера, який витратив цей час на марні розшуки доктора Букмана.
Коли він повернувся до заїзду, команда була вже наготовлена до того, щоб знову стати на ковзани й рушати далі. Тепер хлопчики були за тринадцять миль від Гааги, вони добре відпочили й почувалися на такій же силі, як і вчора вранці, коли виходили з Брука; ще й настрій був у них чудовий, а крига — просто розкіш!
РОЗДІЛ XXVI
Палац і ліс
Летячи щодуху вперед, хлопці бачили по дорозі багато красивих сільських садиб, збудованих та оздоблених по щиро голландській уподобі; надзвичайне враження справляли величезні, показні будинки, дбайливо викохані садки, прямокутні живоплоти та широкі канави, що через них де-не-де перекинено мости із хвірткою посередині, яка акуратно замикалася на ніч. Ці канави, що по всіх напрямах перетинали ландшафт і що вода на них улітку присмагає, давно вже втратили ту плівку і тепер блискотіли, відбиваючи від себе сонячне проміння, немов довгі стрічки з прозорого скла.