Хлопчики бадьоро мчали на ковзанах та раз у раз добували з кишень своїх пряники, роблячи це надзвичайно спритно, — і пряники ту ж мить зникали в їхніх ротах.
. Пробігли вже дванадцять миль. Іще докласти трошки зусиль— і вони добігли б до Гааги, але ван Моунен запропонував змінити курс і увійти до міста через Босх.
— Згода! — згукнули всі хлопці одноголосно, і ковзани злетіли їм з ніг в одну мить.
Босх — це розкішний парк, чи ліс, майже дві милі завдовжки; серед нього стоїть славнозвісний "Дім у лісі" — "Гюйс ін'т Босх" — що був колись королівською резиденцією.
Будинок цей, зовні занадто простий для палацу, розкішна опоряджено всередині і Оздоблено чудовими фресками — тобто, стіни та стелі там розмальовано: на них зображено фарбами групи людей та розмаїті орнаменти, що їх малювали ще по вогкій штукатурці. Деякі кімнати вкрито китайським шовком з майстерним гаптуванням.
В одній з кімнат висить багато фамільних портретів; серед них є група королівських дітей, що колись були втратили батька, який загинув на ешафоті під сокирою. Тих дітей багато разів малював голландський художник Ван-Дейк, двірський маляр їхнього батька Карла І, короля Англії. То були дуже красиві діти… Скільки лиха обминув би англійський народ, коли б оті діти були такі ж гарні серцем і душею, як були гарні на вроду!
Парк, що оточує палац, надзвичайно привабний, особливо влітку, коли квіти та птахи перетворюють його на казкову країну. Довгі ряди розкішних дубів підводять свої горді чола, знаючи, що жодна блюзнірська рука не зважиться їх порубати. Та й справді — протягом багатьох століть ліс оцей шанується мало ке як священце місце. Дітям не вільно зламати тут ані сучечка; сокира дроворуба зроду не грюкала в цьому лісі. Навіть війна та повстання побожно обминули його, припинивши на короткий час свій спустошливий похід.
Іспанський король Філіпп, що сотні голландців віддавав на страту, заборонив наказом торкати бодай хоч гілочку в цьому чудовому лісі… Одного разу, як дійшло до тяжкої скрути, держава вже вирішила була принести його в жертву, щоб поповнити майже вичерпану скарбницю; але народ кинувся рятувати свій ліс і, віддаючи що міг, зібрав потрібну суму грошей, зарадивши лихові, та не дав знищити Босха.
Отож нема нічого дивного, що тутешні дуби їакі величні, такі відважні. Птахи, прилітаючи сюди з усієї Голландії, розповідають їм, як по інших місцях підрізають та підстригають дерева, надаючи їм різноманітної форми… а вони — босхівські дуби — стоять незаймані. Рік минає за роком, а вони вільно ростуть собі й розростаються, розвиваючись все буйніше та краси набираючись. Широко розкинулося їхнє листя і бринить піснями, кидаючи від себе прохолодну тінь на галявини й стежки, та киває до свого відбитку в залитих сонцем ставках.
Тим часом, неначе нагороджуючи людей за те, що їй хоч у цьому місці дозволяють жити на свій смак, природа відхиляється від незмінної одноманітності і вбирається у шанобливо подаровані їй прекрасні шати: зеленими оксамитними килимами вкриті галяви; стежки крутяться, зміяться серед дерев; шаріють скрізь запашні квітки; а ставки та небо ззираються поміж собою, одне одним милуючись.
Навіть цього зимового дня Босх був прекрасний. Його дерева стояли з голими вітами, але під ними, як завжди, леліли ставки, — брижі на них пригладилися, й поверхня стала рівною, як скло. Над ними ясніла небесна блакить і, дивлячись униз крізь гущавину дерев, бачила другу небесну блакить, хоч і не таку яскраву, що дивилася вгору з-за гущавини рослин під кригою.
Ніколи ще захід сонця не здавався Пітерові таким красивим, як зараз, коли сонце обмінювалося прощальними поглядами з вікнами та блискучими дахами будинків у місті, що розгорнулося перед ним, як на долоні. Ніколи ще сама Гаага не здавалася йому такою принадною. О ні, він уже не Пітер ван Гольп, що збирається відвідати величезне місто, і не юнак, що кохається в туристських мандрівках; так, так, —-він лицар, шукач пригод, дорожнім пилом припалий і стомлений з дороги; він — хлопчик-мізинчик, що виріс великий, він Фортунатус[23], що поспішає до зачарованого замка, де на нього чекають розкоші та спокій, — адже ж дім його рідної сестри лише за півмилі звідси!
— Нарешті ми як слід спочинемо, хлопці! — крикнув він у захваті. — Тепер ми можемо розраховувати на королівські вигоди — на м'які постелі, теплі кімнати, на добру їжу. Я не розумів раніше, які ж то чудові речі!.. Наша ночівля в "Червоному Леві" навчила кожного з нас шанувати свою рідну домівку.
РОЗДІЛ XXVII
Принц-крамар та сестра-принцеса
Пітер мав рацію, малюючи в своїй буйній уяві дім сестри, як зачарований замок. Він був просторий і елегантний, і здавалося, що чари німої тиші оповили його з усіх боків. Навіть лев, що пригнувся коло брами, був зовсім як живий, тільки обернений в камінного якимось чаклуванням.
Всередині той дім стерегли "духи" в образі червоновидих служниць, що нечутно вибігали на гук дзвіночка або дверного молотка. Тут був і кіт, з вигляду такий же мудрий, як і Кіт у Чоботях; а в передпокої — бронзовий гном, що його обов'язки полягали в тому, щоб стояти з простягненими вперед руками та приймати палички й парасольки від гостей.
Захищений добрими мурами, цвів тут "Садок насолоди", і квіти, які красувалися в ньому, вірили, що нині літо, а блискотливий фонтан весело сміявся сам до себе, знаючи, що Дід Мороз до нього не підкрадеться.
Тут була й "Зачарована красуня" також, — вона з'явилася саме в ту хвилину, коли прийшли хлопчики; але тільки-но Пітер, як справжній принц, легко збіг по сходах нагору й поцілував її в повіки, чари розвіялись. Принцеса обернулася в його рідну сестру, а чарівний замок — простісінько в один з найкращих та найвигідніших будинків Гааги.
Як і слід було сподіватися, хлопців прийняли тут дуже сердечно. По тому, як вони побалакали трохи з привітною господинею, один із "духів" запросив їх до пишного столу, що його було накрито в кімнаті з червоними драпіровками, де підлога та стеля блищали, як вилощена слонова кістка, а всі люстра враз зацвіли рожевощокими хлоп'ячими обличчями, куди б ти не кинув оком.