Слідство триває

Страница 3 из 13

Нестайко Всеволод

Дмитро Миколайович. Ну, як хочеш. Це мені друг дитинства привіз. З закордону.

Дмитрик. Так я завтра забіжу. Десь о дванадцятій. Ви будете?

Дмитро Миколайович. Аякже. Завтра ж неділя.

Дмитрик. Дякую! Дякую! Я побіг! (Вибігає.)

Дмитро Миколайович. Гарний хлопець!

Надія Іванівна. Будьте певні!

Дмитро Миколайович. Як би я хотів мати такого сина! Та… (Зітхає.)

Надія Іванівна. Краще, мабуть, зовсім не мати, ніж втратити… Мій Шурик теж колись подарував мені на день народження пісеньку — "Отут росла подоляночка". Йому було тоді три роки. А зараз було б шістдесят два… Піду. Треба варити холодець. (Іде в будинок.)

Дмитро Миколайович. Ану як він там прив’язав?.. (Озирається, вилазить на стіл.)

На ганок виходить Віра Василівна.

Віра Василівна. Ой! Ти куди це заліз?

Дмитро Миколайович (розгубився). Ну… треба ж допомогти Надії Іванівні з тими іменинами. Щоб було по-людськи. Ти ж бачиш, як вона себе почуває.

Віра Василівна. А ти?! Теж іще герой! Сказав, я б сама зробила. (Вилазить на стіл.) Що тут треба?

Дмитро Миколайович. Та все вже зроблено. Дмитрик прив’язав. Я тільки хотів перевірити.

Віра Василівна. Злазь! Не для того я тебе витягала, щоб ти…

Дмитро Миколайович. Рятівнице ти моя! Змушений тебе обняти, бо зараз упадем. (Обіймає її.)

Віра Василівна. Ну, ти як маленький!

Дмитро Миколайович. Точно! (Пригортає її, цілуються.)

На ганок виходить Надія Іванівна з каструлею у руці.

Надія Іванівна. Ах, пардон!

Віра Василівна. Ой!..

Затемнення.

КАРТИНА ДРУГА

Кабінет Тетяни Михайлівни. За столом Тетяна Михайлівна говорить по телефону.

Тетяна Михайлівна. Захарович? Дорогий! Виручай! Потрібна кофтюля… Імпортна… Сорок шостий… Ні… На жаль, не схудла. Для подарунка.

Одній моїй телиці. День народження. Дев’ятнадцять. Гарненька. Може, й познайомлю. Тільки згодом… Ні. Не забула. Як тільки одержимо, приховаю. Подзвоню. Аякже. Ти ж мене знаєш. Так домовились?.. Обіймаю. (Кладе трубку, і телефон одразу починає дзвонити, знімає трубку.) Так. Що? Так. Ні! Ні! Діла не буде! Я сказала — ні! Ти мене, Любарський, на бога не бери. Я цього не люблю! Мені план виконувати. Кінець кварталу. А цим товаром хай торгує твоя дружина. Я… я… Та не кричи ти… Я теж умію!.. Все! (Кладе трубку і починає одразу набирати номер.) Стелка? Привіт!.. Ну, як ти там?.. Ой, не кажи!.. Голова — як макітра. Тільки й мрію дотягти до закриття і нарешті розслабитися… (За сценою чути, як падають ящики.) Почекай, я прокерую. (Затиснувши трубку рукою, кричить.) Гришо-о! Що там таке? Знову ящики падають? Прибери тару з проходу! Скільки можна говорити! Ти чуєш?.. Гришо-о! (За сценою хрипкий голос: "Та чую, чую! Прибираю! Щоб вони згоріли, ті ящики!") Вибач, Стелко, тут у мене… Так що?.. А може, в "Динамо"? "Столичний" мені так остогид… Ой, ці кавалери!.. Ти мені пробач… Знаєш, що він мені вчора видав? "Давай одружимося!" (Сміється.) Уявляєш? Ха-ха-ха! Цього мені ще не вистачало. Голота нещасна! Хотіла йому сказати: "Таких, як ти, на базарі п’ять карбованців пучок!" Та пожаліла його, дурника… Ага… Ага… Ха-ха-ха!

Входить Віктор Олександрович з плащем у руці, з "дипломатом".

Віктор Олександрович. Пробачте!.. Тетяна Михайлівна? Можна?

Тетяна Михайлівна (вражена, але намагається приховати це, жестом показує на стілець, у трубку тихо, прикривши її долонею). Ой, Стелко! Я зараз упаду. До мене зайшов… Я тобі потім передзвоню. Чао! (Кладе трубку, Віктору Олександровичу розгублено.) Я… я вас слухаю.

Віктор Олександрович. Тетяна Михайлівна?

Тетяна Михайлівна. Я.

Віктор Олександрович. Пробачте, я до вас у справі… не зовсім звичайній… Мені сказали, що ви жили у двоповерховому будиночку, який знесли. Отут, напроти магазину. Бабуся одна сказала. Зовсім випадково. Вас, виявляється, тут усі знають.

Тетяна Михайлівна. Ага.

Віктор Олександрович. Я шукаю одну жінку… яка там жила. Прізвище в неї було таке незвичайне. Мабуть, поміняла, як вийшла заміж… В адресному столі немає.

Тетяна Михайлівна. "Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди…"

Віктор Олександрович. Що?

Тетяна Михайлівна. "…Цілуй, цілуй, цілуй її — знов молодість не буде!" Отак, Вікторе Батьковичу!

Віктор Олександрович. Що?.. Пробачте… але я…

Тетяна Михайлівна. А звідки ви можете мене пам’ятати? Я тоді була незграбним довготелесим недомірком, мені й п’ятнадцяти, мабуть, не виповнилося. А ви…

Віктор Олександрович. Пробачте… Пробачте… Невже ота сусідська дівчинка…

Тетяна Михайлівна. …що підглядала, підслуховувала, забувши сором. Так-так! Бачите, всі вірші, які ви Олечці читали, досі напам’ять знаю.

Віктор Олександрович. Неймовірно! Абсолютно неможливо впізнати. Каченя і — лебідь! Як у Андерсена.

Дзвонить телефон.

Тетяна Михайлівна (бере трубку). Так. Так. Оце інша розмова!.. Шаблю тобі у руки і вітер в спину, Любарський! Присилай! Привіт! (Кладе трубку.) Давно приїхали?

Віктор Олександрович. Щойно прилетів. А що з Олечкою, скажіть? Де вона?

Тетяна Михайлівна. Я зараз мушу прийняти товар. Зараз привезуть. І інкасатор приїде — касу зняти. Отже, години півтори буду ще зайнята. А потім… Знаєте-що… Погуляйте де-небудь. А тоді підходьте. Добре?

Віктор Олександрович. Взагалі-то… А що все-таки з Олечкою?

Тетяна Михайлівна. Все розповім. Не хвилюйтесь.

Віктор Олександрович. А все-таки?

Тетяна Михайлівна. Я, може, п’ятнадцять років чекала цієї зустрічі. А ви якусь годинку почекати не можете.

Віктор Олександрович. Та ні… Що ви… я не заперечую… Але…

Тетяна Михайлівна. Посидимо, поговоримо…

Віктор Олександрович. Ну, добре… До зустрічі… (Іде.)

Тетяна Михайлівна (знімає трубку, швидко набирає номер). Стелка? Ой! У мене серце просто з грудей вискакує. Ой! "Хто-хто"! Він!.. Ну, пам’ятаєш, я тобі розказувала. Віктор! Кавалер моєї сусідки Олі. Коли я в дев’ятому класі була. Уявляєш? Я з тобою розмовляю, а він заходить.

Йому якась бабуся сказала, що я у будинку жила, який знесли. А він розшукує… Авжеж, її… Ні, нічого не знає… Звичайно… Ні, поки що не сказала. І не скажу. Поки що… Та ти що?! Я ж повинна дізнатися, чого він приїхав. Чого? Десять років, як вона померла, і раптом — розшукує! Уявляєш? І нічого не знає! Це ж… Так просто не буває. Тут щось є! І я повинна дізнатися. Ти що?! Ну, одне слово, слухай. Уважно! Сьогодні увечері мене нема… Так. Відключаю телефон. Двері не відчиняю. Нікому! Сашкові скажеш, що я терміново поїхала. Ну, хоча б у Жмеринку. Тітка захворіла. Повірить. Він у мене дурненький. А не повірить — дідько з ним. Подумаєш. (Входить Любочка, тримаючи за руку Дмитрика, який несе поліетиленову торбинку.) Ну, все. Чао! До мовилися. До мене прийшли. (Кладе трубку.)