— Ну, досить на перший раз,— сказав батько Казя і Зосі.— Вклоніться панові вчителю. Так, юначе, в житті нічого не дається задарма!..
І Владек, голодний і втомлений, тому що він прибіг на урок просто з крамниці, повинен був вислухати довжелезну промову про навчання, повагу до старших і дитячі пустощі.
А на другий день урок минув так погано, що гірше й бути не може.
Казик, вклоняючись учителеві, ніби ненароком перекинувся.
Зося випнула живіт і почала бігати по кімнаті й кричати, що вона Б і В. Потім він заліз під стіл, а вона під ліжко.
Владек розгубився; Спершу він пробував їх умовити, обіцяв, що розповість казку, купить карамельку — нічого не допомагало. Тоді, розсердившись, він хотів навіть ударити Казя, але хлопчик відскочив і грізно крикнув:
— Спробуй тільки зачепи!
Владек, мало не плачучи, подався до дверей.
— А як же урок? — закричали діти.
— Ви злі й дурні... Не буду я вас учити.
— А в тебе молоко на губах не обсохло,— сказав Казик.
Але Зося, злякавшись, осадила брата:
— Не лайся і не говори йому "ти". Чув, батько велів його "паном" називати.
Владек лишився, тому що діти обіцяли сидіти тихо. Сиділи вони й справді тихо, але відповідали навмисне погано і раз у раз починали реготати.
Владек пішов з уроку стомлений і засмучений, і йому пригадалось, як ще на старій квартирі він пішов до Змія і попросив, щоб той відкрив свою кав'ярню з мармуровими столиками десь в іншому місці.
— Мій тато сюди перший приїхав,— сказав він.— Навіщо ж ви відкрили кав'ярню навпроти тата?
Змій спочатку нічого не зрозумів, а коли розібрався, в чім річ,— вигнав Владека, та ще й обізвав його шмаркачем, який лізе не в своє діло.
Владек ішов вулицею і думав, що найболючіше, коли хочеш зробити щось добре, а тебе не розуміють, найболючіше — несправедливість.
Чому ці діти так його образили? Адже він їм нічого поганого не зробив.
За що його скривдив Змій? Хіба Владек не казав правду, коли хотів заступитися за батька?
Чому люди гірші від вовків? Ситий вовк завжди дає наїстися голодному.
Розділ шістнадцятий
Одного разу Владек прийшов додому геть розбитий. За вечерею він нічого не їв, тільки чаю випив і ліг у постіль. Його морозило. Спробував заснути, але йому було якось не по собі: чи то горло боліло, чи нудило від випитого чаю. Він промучився так, поки годинник не вибив дванадцяту, а потім не витримав.
— Мамо! — закричав він.
Мама не відповіла. Владек полежав ще трохи, намагаючись заснути,— ні, йому дедалі гірше...
— Ма-а-а-мо!
— Що?
— Я не можу заснути.
— Перехрестись,— мовила мама сонним голосом.
Але Владекові ставало все гірше й гірше. Він почав стогнати.
Мама засвітила лампу, підійшла до його постелі і вже не відходила від нього до ранку. А вранці занедужав і Ві-цусь.
Владек знає, що час вставати і йти в крамницю, чує, як Віцусь кричить у гарячці, чує, як мама розмовляє з батьком, але йому однаково. "Паскудна ця крамниця: там так брудно, так смердить гасом... Олекові краще на паперовому складі..."
Прийшов якийсь добродій, оглянув Владека й Віцуся; мама стала плакати, а добродій розсердився на маму.
Потім вернувся з роботи батько, Віцуся і Владека одяг-ли, загорнули в ковдри і знесли вниз по сходах. На вулиці їх уже чекав візник.
— Куди ми їдемо? — спитав Владек.
— У лікарню.
— Навіщо?
— Не розмовляй, холодно.
І мама натягла йому на голову ковдру.
Владек усе пам'ятає.
Спочатку вони їдуть на візнику, він з Віцусем — на великому шкіряному сидінні, а мама з батьком — на маленькому ослінчику. Потім чекають перед будинком з гратами. Потім чоловік у білому халаті засуває йому глибоко в горло якусь залізну штуку. Владек бачить, що це не ложка, а щось зовсім інше. Ось він сидить у ванні, його миє жінка в білому халаті.
Тепер він уже в постелі, він чує, як кидається й сердито репетує Віцусь.
— Тихіше ти, паршивцю,— кричить якийсь хлопець.
Тому що у великій білій кімнаті стоїть дуже багато
ліжок, одне при другому, і в кожному хтось лежить.
"Якщо надумають бити Віцуся, я його скривдити не дам",— думає Владек.
Але Віцуся ніхто не бив.
Щоразу, коли Владек прокидався, він підводив голову й дивився, що робить Віцусь. То він бачив біля його ліжка добродія в халаті, то сестру милосердя в білому очіпку з великими вилогами, схожими на крила.
"Віцусь помре",— несподівано подумав Владек.
Настав ранок, і знову вечір. Владек ночував себе вже краще, тільки сильно боліло горло й хотілося пити. Він сів і подивився на брата. Йому стало шкода, що він тоді не хотів віддати Віцусеві пляшечку з-під одеколону.
— Віцусю, ну що ти кричиш, чого ти хочеш?
— Не говори з ним, він непритомний,— сказала жінка в білому халаті.
Дивно, що всі тут ходять у білих халатах.
Владек заснув і спав дуже довго. Він прокинувся лише тоді, коли його покликав хлопчик із сусіднього ліжка.
— Агов, подивися, твого брата нема!
Владек злякався.
Та в цей час зайшов фельдшер, який вранці і ввечері роздає всім градусники.
— Скажіть, будь ласка, де Віцусь? — запитав Владек.
— його взяли додому.
— А мене коли візьмуть?
— Ти вже великий, ти не нудьгуєш за домівкою. Владек зітхнув: йому теж хочеться додому. Горло вже майже зовсім не болить.
Розділ сімнадцятий
Владек уже одужав, тільки шкіра на руках і ногах ще лущиться. Він здирає смужки шкіри, щоб швидше вернутися додому. На обід йому вже дають булочки, правда, не більше двох.
У неділю його відвідав батько; мати не змогла прийти, тому що Блішка хвора. Наступної неділю Владек вернеться додому. Так каже лікар. Чи добре Владекові в лікарні?
— Добре, тільки дуже набридло. Вчора он тому хлопцеві, який лежить біля вікна, розрізали чиряк на шиї, і зовсім не боляче, тому що йому такі краплі для сну давали. А цей, що лежить біля стіни, теж з їхнього двору, син розсильного; його вдома б'ють, так він зовсім не хоче вертатись; тепер йому щодня м'ясо дають і він спить на постелі... А Віцусь справді вдома? А чому його взяли вночі, а не вдень, як усіх? Сьогодні он теж двох дітей виписали, бо вони вже одужали. А Віцусь тепер не кричить, він уже опритомнів?
Владек ледве дочекався наступної неділі. Швидко вибіг по сходах і розчинив двері. Он Маня, Абу, а в постелі Блішка, але вся голова у неї обв'язана, і вона якась зовсім інша.