Блішка хоче привітатися з братом, але тільки ледь — ледь повертає голову і знову зі стогоном закриває очі.
— Владеку!
— Що, Блішко?
— Віцусь уже одужує? Коли він вернеться?
Владек глянув на маму і все зрозумів, і на душі у нього стало так, як тоді, коли Абу хотіли віддати крамарці.
Три дні Блішка нічого не говорила, не пила, не їла, тільки тихо стогнала, навіть у сні. На четвертий день, коли Владек прийшов з крамниці пообідати, а мама, змучена безсонними ночами, заснула, Блішка тихенько покликала Владека:
— Владеку, ти знаєш Єленку?
— Каролеву сестру?
— Еге ж... Я їй винна два гроші... Коли я помру, ти віддай... І не сердься на мене.
Блішка говорила дуже тихо, тому що на губах у неї були чорні струпи, і губи дуже боліли, і до них треба було весь час прикладати шматочки вати, змоченої у холодній воді.
— Владеку, попроси маму, щоб мені більше не робила перев'язок, тому що це так боляче... так боляче...
Блішці зробили тільки ще одну перев'язку, а друга вже не знадобилась...
Владек не хотів чекати чергової платні. Він узяв у Оле-ка шість грошів і відшукав Єленку.
Блішка брала у тебе в борг два гроші, правда?
— Ага,— сказала Єленка, ніби засоромившись.
— Ось тобі шість грошів.
Єленка не хотіла брати більше, ніж їй належало.
— Тоді віддай решту дідусеві. Скажи йому, щоб прочитав молитву за упокій душі Віцуся і Блішки.
Розділ вісімнадцятий
— Ти ж теж хочеш прославитись, правда?
— Хочу,— не вагаючись відповідає Владек.
— Теж хочеш стати полководцем?
— Мабуть, ні,— каже Владек.
— У серйозних справах ніяких "мабуть" не буває! — обурюється Олек.
Владек скаже Олекові, ким він хоче бути, якщо Олек не буде над ним сміятися. Владек хотів би стати знаменитим лікарем. Відтоді як Блішка і Віцусь померли, Він часто про це думає, хоч і знає, що це неможливо. Чому неможливо? Хіба Владек не читав біографії знаменитих самоучок і великих мучеників науки? Все можливо, тільки треба по-справжньому хотіти і вміти взятися за діло. Щоб стати лікарем, треба тільки закінчити школу. Полководцем стати набагато важче, полководцеві потрібна ще й армія.
— Як же я закінчу школу, коли я до неї не ходжу? — прошепотів Владек.
— Ходитимеш, от побачиш. І я ходитиму, тому що полководець повинен багато знати.
Олек знайшов у Варшаві недільну школу. До цієї школи ходять тільки раз на тиждень, у неділю, а весь тиждень можна працювати. Вступного внеску нема, але записати до школи може тільки господар великої крамниці — така вже існує формальність.
— Я все роблю по-військовому,— каже Олек.— Шко-ла — це фортеця, яку треба взяти штурмом. Я вже розвідав місцевість і виявив перешкоди. Завтра — перша атака.
Наступного дня під час обідньої перерви вони зустрілися біля крамниці, з власником якої вирішено було переговорити.
— Ти тут? Добре. Тепер вище голову, груди вперед, перехрестись, і ходімо.
Владек сам нізащо б у світі не ввійшов!
— У нас нагальна справа до пана принципала,— голосно сказав Олек, увійшовши до крамниці.
— Нагальна? — здивувався прикажчик і вийшов до сусідньої кімнати.
За хвилину їх ввели в кабінет, де сиділи двоє добродіїв — молодий і старий, сивий.
— Вам чого, хлопчики? — спитав молодий.
— Ми хочемо, щоб ви записали нас до недільної школи.
— А ви звідки?
— Я працюю на паперовому складі, а мій товариш у гасовій крамниці,— каже Олек.
— То чому ж ви прийшли до мене?
— Тому що ви працюєте в "Купецькому товаристві".
— Авжеж, але я можу записувати тільки тих, хто в мене працює.
— Ми думали, що ви нам не відмовите, бо це ж тільки формальність,— сміливо відповідає Олек.
Сивий добродій надів окуляри й повільно, по складах сказав:
— А що це означає — формальність?
— Формальність,— каже Олек,— це така дурниця, яку треба зробити, щоб ми могли ходити до школи. І щоб я міг стати полководцем, а мій товариш лікарем.
Владек ладен був крізь землю від сорому провалитись. Як же це можна отак зопалу все й викласти чужому чоловікові?
— Гаразд, я вас запишу,— сказав сивий добродій.— Зайдіть до мене завтра.
Олек дістав записник, і добродій продиктував йому своє прізвище й адресу. Виходячи, Олек сказав, можливо, трохи надто голосно:
— Моє шанування!
А коли вони були вже на вулиці, Олек, зітхнувши з полегкістю, оголосив:
— Перша атака вдала, завтра друга!
— Тільки я вже з тобою не піду,— каже Владек.
— Обійдеться і без тебе. Завтра я сам упораюсь. Скажу старому, що ти надто несміливий.
Розділ дев'ятнадцятий
Олек, Владек і Маня весь вільний від роботи й занять час проводять разом. У будні у них часу мало; ішеіть увечері вони вчать граматику й розв'язують задачі. І тільки коли майже зовсім споночіє, зберуться ненадовго разом, але тут уже треба йти спати.
Зате у неділю вони ходять гуляти й дивитись на вітрини крамниць. Один раз були на березі Вісли, другий — у зоологічному музеї, там, де є маняки всіх звірів. І ще вони були на кладовищі, на могилі Віцуся і Блішки. Але батьки дуже сердилися, тому що вони пізно вернулися додому — ніяк не могли знайти могилу.
Іноді до них приєднувалась Наталка, або син керуючого, або Михалинка, яка тепер уже розуміє, коли з нею говорять жестами. Михалинку вони люблять, і Наталку теж, але трохи менше, бо вона думає, що коли її батько політв'язень, то всі повинні її слухатись.
А син керуючого дуже противний, вічно він вихваляється, достоту як Владеків двоюрідний брат Янек: батько йому купить годинник, велосипед, карету; у нього є дядько — парафіяльний священик, і ще один — дуже багатий, в гостях у цього дядька він їздив на поні. Найчастіше він говорить про свій майбутній годинник, а Владек щоразу згадує при цьому про батька, який уже не накручує більше свого годинника вечорами й не носить обручки на пальці, тому що і годинник, і обручка закладені в ломбард.
Одного разу син керуючого запросив Олека, Владека й Маню до себе. їм веліли добряче витерти ноги, щоб не забруднити підлоги, і не торкатися стін, бо на стінах нові шпалери. З сином керуючого доводиться дружити, тому що він розв'язує їм важкі задачі. Тільки спочатку примушує себе упрохувати, наче бозна-яку послугу робить: то в нього часу нема, то "почекайте, потім", то "не хочеться".