Левко з серйозною міною школяра, що мізкує над складною задачею, жував соломинку і дивився ніби десь у сяйні простори, ніби в себе.
— А ви знаєте, він — нащадок того Мороза-Морозенка, що за ним уся Вкраїна плакала. Я думаю, що як той Мороз був такий самий, то справді вся Україна повинна була б за ним плакати. Пам’ятаєте, ми сиділи в їдальні…
Ні, Левко не пам’ятає.
— … а він підійшов до нас і якось хлоп’ячо-миготливо блищали його очі, сам він увесь час жартував, сміявся, про свою бабу розповідав. Він поздіймав образи в хаті, "а баба не добачила того та й пускала навмання свої молитви у куток. А хоч була дуже стара, все про славного козака Мороза на призьбі співала…" Він і не помітив цих слів сам, так у них це звичайно, що Мороз із пісні — їх дід…
Левко й цього не пам’ятає:
— А тоді, як я вже хотіла їхати… Я справді була вже поїхала, хоч він злегка умовляв ще побути, "взавтра кіно буде". Але мене так вразила розмова напередодні. Повінна радість тоді розбилася об: "Так, мабуть, бувайте здоровенькі… чогось мені спати хочеться". — "Звичайно", — відповіла я, а те "звичайно" було таке жалісливе, якби збоку подивитися. І от я попрощалася, не захотіла побути ще, я в одну душу й у кіно не хочу, і вже не вернуся. А потім — на тобі! — я знов десь узялася і три дні по селі швендяла. Він хотів мене не помічати…
— І що ж далі?
— А далі — я взяла та й сама обернулася спиною й ось десь зникла, себто їду разом з вами на станцію.
— Нащо ви мені все це розповідаєте? — вдруге запитав Левко.
— Ну, а кому ж? — із жаром перепитала Мар’яна.
— Мені так хочеться себе розкрити — і рідко-рідко, раз в мільйон років знайдеться така душа, якій можна розказати себе й при тому нема тяжкого осаду. От ви такий. Була в мене ще одна приятелька така, але тепер нема. І так часто забиваєшся, так болить! Бачиш, що ти віддала себе всю, а тобі скупо віддушать якусь дещицю і зараз вимагають плати.
— Ми наче по розтопленому золоті їдемо, дивіться, ви, нещасливо закохана, — нерішучо й ніяково всміхнувся Левко, і знов не вдалося йому заховати вищербленого зуба.
— О, це вже ви й насміхаєтеся?
— Але ж не більше за вас. Ви хіба не посміхуєтеся весь час із себе, все це розповідаючи?
Ні, цей Левко надзвичайний!
А справді, як гарно їхати цим рідким золотом, повз ярки, ліски, переліски й переярки — і знати, що десь позаду є такий скульптурний Мороз. Наче з якої казки вертаєшся. Чого це так, що все неприємне із спогаду зникає, випарюється, зостається лише гарне? Мабуть тому, що цей Левко так уміє слухати, так найвірніше сприймати.
VI
Раптова злива вже вщухла, можна було навіть ризикнути перебігти попід будинками, кому треба дуже спішно. Але Мар’яна стоїть під аркою під’їзду й дивиться на пухірці та бульки, що киплять над калюжами. Зараз почнеться новий дощ.
В дзеркалах дощової води на брукові і тротуарах уже поставали друга вулиця, друге небо, другі дерева — все це розбите на дрібні скалки, все перевернене донизу. Повітря, прочищене громовицею від міського пилу й бензини, з кожним подихом вносило полегкість і радість буття, а вимиті червоні й жовті цеглини хідника справляли свято чистоти.
І кожен раз, як вертаєшся до Києва, переконуєшся, що ти ніде так не вдома, як тут. Найкраще село, найекзотичніші парки не зрівняються розкішшю повноти з першою-ліпшою київською вулицею.
За спиною почула вона силу-силену вигуків: "Мар’яна? Та то не може бути! А засмагла! Де це ти так?" То тільки Слава може створити тобі почуття, що ти — найпобажаніша в світі зустріч. Якщо ти думала оце, що нікому непотрібна, то в цю мить перетворюєшся у найнеобхіднішу і найцікавішу людину в Києві.
Слава йшла в товаристві свого вірного лицаря Мишка і ще когось із її численних друзів та приятелів. Новини Мар’янині вбік, перше Славині. Цього літа Слава була в дуже цікавій екскурсії — Ташкент, Бухара. Мишко вже захистив дисертацію і пішов науковою лінією, він уже кандидат партії. А тепер оце вона йде вступати на курси…
— Які курси? — вхопилася Мар’яна. — В Києві є сценарні курси? А я оце йшла поновитися на французьку мову і може англійську. Може б і мені…
— Ту бі, ор нот ту бі? — сміється Слава. — Я винесла з англійської мови тільки цю одну гамлетову фразу…
Одна з них вигадувала курси, екскурсії, заняття — від б’ючкої життєрадости підкріпленої твердою матеріальною базою, Мишковою міцною спиною. Друга вічно вчиться, не дбає про базу, і також із курсів на курси скаче… Замість думати, чим заплатить узавтра за кімнату, еквілібрує на павутинці сьогоднішнього дня. Проте ж, обидві піддають одна одній охоти, аж поки не просковзне яка мінорна нотка в Мар’яни. Тоді Слава починає свої теревені-вені.
— Ти якась ненормальна! Тобі треба заміж, чоловіка!
І коли не заважає Мишкова присутність, Мар’яна допитується — а що ж таке нормальність, норма? На Мар’янину думку, норма у корови, яка щороку приводить теля. А все решта — збоченість, ненормальність. Люди вже давно збочили, тільки форми цієї збочености множаться та складнішають, як складнішають і всі інші галузі людського співжиття. Тільки одні збочення узаконені, а другі ні.
— От чому б ти, Славо, не завела собі такого пуцьвірінка?
— О, ні! — егоїстично мотає головою Слава. — Мені більше буде. Та й, крім того, я маю так багато інтересів у житті. Воно б мені тільки заважало. Я ж не корова!
— От бачиш! Людина — не тварина. Ти цілком виправдуєш свою збоченість, а мені допікаєш. Мої закони ще складніші, ніж твої.
— Ти просто кручена!
— Теревені-вені, вербові колеса…
Ці сварки не перешкоджали Мар’яні приятелювати із щасливим подружжям. Мишко на базар ходить; ґудзики сам собі пришиває — Слава вірші пише. Гармонійна пара.
І от, як попрощалися Мишко та приятель, Слава з Мар’яною зосталися самі, — таємничо каже Слава:
— Ти знаєш, що було? Я закохалася, а Мишко втік від мене і я мусіла його розшукувати. Він зажурився, що я йото не люблю, захворів на одній глухій середньоазійській станції і вирішив там померти…
Щаслива пара?
— Мені тільки обов’язок наказав його шукати, а я його не люблю. Він мені так остогид!
Гармонійна пара?
— Якби не мої захоплення, то я жахливо нудилася б із ним. Ледве присилувала його піти науковою лінією, а то просто сором, що я — поетеса, а він таке ніщо!