Як? Васанта йшла назустріч, а ти, Мар’яно, замість того, щоб бігти назустріч, утікаєш безвісти? Який страшний світ!
Мар’яна на мить спинилася, озирнулася. Яка та Васанта, що відпливає геть, що з нею вже важко зустрітись і для киву головою? О, даремно Мар’яна утікала, Васанта вже йде зовсім у інший бік, їх дороги розходяться й не було б того, прикрого моменту здибання. Яка вона елеґантна у цій сукні найновішої моди, хто сказав би, що це — засуджена на примусове відбування шостимісячної кари?
Саме в цю хвилину озирнулася й Васанта і, знаючи, де шукати очима Мар’яну, подивилася просто на неї. Нема сумніву, вона… і вона утікає від Мар’яни, а тому йде тепер геть у протилежний бік.
Із соромом, досадою й гнітом на душі відвернулися… а може з полегшенням?.. — і пішли кожна в свою путь, чужі, замкнені, розгублені.
Різнобарвна юрба, як пустеля, закрила й це видиво, і видива далеких блакитних краєвидів розлогого Києва.
Дорога могила.
XXXVIII
Вже восьма година ранку, а Мар’яна не може відірватися від книжки. Червневий недільний ранок крізь липове зелене гілля вдирається до кімнати сонячними потоками й гуркотом нових подій, а Мар’яна сидить ще невмита й читає про давніх своїх предків.
Що дальші від нас, то загадковіші. Мар’яні хочеться ввійти в їх духовий світ, побачити усе довкола, як бачили вони. Кажуть про них — дикі, примітивні. Які ж дикі, коли в них усе було перейняте божеством? Ми на природу дивимось утилітарно, а вони… "ріки богиню яаріцают, і звір живущ, і яко бога наріцая, требу творять…" Все було навколо них одуховлене божеське: сонце, ріки й гори були в них божествами, їм кланялися, присягали ними, як святими істотами…
Що ж ми зробили з богами наших прадідів? З одних шкуру деремо собі на підметки, других запрягаємо й поганяємо батогом, третього ж, вогонь, можна купити на копійку аж п’ятдесят штук… Що ж то майбутні з нашими святощами зроблять? З якою погордою вивчатимуть вони нашу добу й нарікатимуть на нас, що не догодили їм, не здогадалися залишити їм пам’яток для вивчення нашої духовости, а тільки позалишали силу безглуздих речей, не знати для яких потреб…
Ці думки добре було б сказати Васанті, але Мар’яна згадала, що Васанта для неї вже дорога могила. А навколо більш нема кому. Вона може говорити лише з книжками, й цього тепла книжок їй повинно вистачати. А до людей вона не хоче йти. Навіть до Ребе. Занадто вже там добробутно, повно речей сучасного комфорту, а в дзеркальних шафах не відбивається ніяка візія — ні минувшини, ні майбутности…
Напевно сьогодні в місті знов якась парада або маневри, пробні повітряні налети. Чогось так гудуть літаки… — думає собі Мар’яна. Вона навіть і в гадці не має, що вже нова її доля, новий день Києва стукає в браму. В цю історичну хвилину вона воліє бути із своїми примітивними приятелями, а навіть і не збирається на вулицю. Що їй там шукати, в тім зовнішнім світі, де для неї нема місця? То не хоче й на їх паради дивитися. В хаті сидючи, наперед знаєш, як то воно за встановленим ритуалом відбувається. На вулицях від Хрещатика до вокзалу стоять міліціонери й охороняють від народу якого-небудь Чкалова чи Ворошилова, що їде з царськими почестями та махає рукою до килимів на бальконах. А для більшої урочистості на цих вулицях стоять двірники із сміттярками й негайно підмітають найменше сміттячко.
В стінах своєї кімнати Мар’яна більше відчуває Київ, його особливу атмосферу, насичену всім тим змістом, що осідав тут протягом багатьох тисячоліть його існування. Ту особливу ліричність, замріяність, сполуку великого культурного центру, природного вузла всіх життьових інтересів України з живлющим повітрям, із мальовничою краєвидністю, — що робить його найкращим містом нашої плянети. Цей невловний, а такий гостро відчутний дух Києва, це, мабуть, і є та духова спадщина всіх тих, що творили його віками. Це робить його неподібним на інші міста й столиці землі, це витає на кожній вулиці й у кожному кутку… І от цей невивітрюваний київський аромат силкуються забити отакі, всі на один копил, паради із своїми остогидлими "маршами Будьонного".
Або оті фальшиві учти, на зразок відкриття пам’ятника Шевченкові. Тарас Григорович відповів їм тоді, — і за себе, і за Мар’яну, і за Васанту, і за всіх понівечених цією жорстокою бездоріжною добою. Довго шукав хтось дотепний відповідної до дійсности цитати із творів Шевченка і аж у забороненій царатом недрукованій спадщині знайшов та вивісив транспарантом над входом до Академії Наук:
… Отак би взять
та нагострить сокиру,
та заходитись,
та й рубать, рубать…
І так Мар’яні терпко від цього подиху дійсности, що таки вривається в кімнату, хоч вона й воліє стати спиною до неї! Їй у цю мить здається: найгірше падіння краще, ніж оця відсутність усякої долі. Найбільше нещастя — щастя, аби тільки вирватися з-перед цієї непроглядної мертвої стіни. Подяка смерті, якщо вона вирве Мар’яну з кігтів скаженої нудьги та бездоріжжя.
І невже Мар’яна отак засушиться, пропаде порохом на великій дорозі й не крикне свою скаргу до людства, щоб усі душі затремтіли? Для цього ж народилася вона!
Кінець
1946—1949