Як уже ці не знайшли гармонії, то що ж це за світ такий? Тільки й різниці між ними та Мар’яною, що вона швидше, щиріше те відчуває, бунтується й не приймає, а вони всі лицемірно несуть свої шлюбні ярма і вдають щасливі парні родини.
— Славо, не журись! Здається, весь світ такий. Щось діється із ґрунтовою скелею, що на ній стоїть інститут сучасної родини. Всі ми чуємо підземні поштовхи й шукаємо твердішої опори та тільки навпомацки, — потішила Мар’яна.
— Знаєш, що? — винайшла панацею Слава. — Ходитимемо на сценарні курси, ти і я. А Купер’ян каже: "Якось то буде!"
Ця Слава чудесна.
Але за хвилину Слава згадала:
— А твоя фабрика?
— Я не пішла навіть по розрахунок, боялася, щоб не ступити ще раз на те місце та не прилипнути знов на довгі місяці.
— Ну, ти ж і волоцюга! — захоплено вигукнула Слава. — Довше, як півроку, ніде не всидиш… Ходімо, вже дощу не буде.
VII
Третє серпня. Шепіт зав’ядання, таємна смерть. Як швидко минає літо!
Завжди вражають Мар’яну не так прихід осени, як її таємні вісники в розквіті літа. Вже як пожовкнуть і почервоніють дерева, як замріє-замиготить блискотливо павутинка на тлі блаженної блакиті, як сонце пригріває ласкаво й не палить, як на вулицях стоять кагати з кавунами, — тоді все дихає розкішшю, ситістю й завзяттям до життя. Тоді хочеться до чогось-десь прикласти нагуляні за літо сили. Хіба наша Україна так уже перенасичена силами, що Мар’яниної частки непотрібно?
Справді, Мар’яна й досі не знає, що робити. Вже й жовтень надходить, вже й м’які, туманами обгорнені та листям присипані дні покотяться — щось треба було б… Сценарні курси? Ось читала оголошення про набір слухачів на курси східніх мов. Що вибрати? На чому зупинитися? З західніми біда, треба практики, а без неї — одна марнота часу. Якби влада Мар’янина, то й там, і там — та треба ж і про насущний колись подумати.
Інколи заходив, не забував Януш, але щодалі — робилися вони все милішими, все приємнішими навзаєм знайомими. "Ти" лишилося, але було воно підставою для дружніх порад, інтимних одвертостей, дуже чемних і коректних прогулянок. Проте, ніколи вони не поступалися одне одному в думках, і це був найбільший сенс цих зустрічей. Януш сам, здається, не дуже грішив практичністю, але проповідував Мар’яні обачність, розміреність, потурання людським вадам. Мар’яна ж завжди перекидала шкереберть "таку зачовгану філософію", іґнорувала вигоду, а обіцяла жити й далі "за законами серця".
— Треба тверезо приймати всі вади в людях, не вимагати чогось ідеального,.— вчив Януш. — Суддя сам хабарі брати може, але він наставлений судити за хабарництво…
— Так тоді він не має права судити!
— Ти поспішила родитись на триста років. І раджу тобі не лізти в святі!
І як послухати його, то Мар’яна й не людина, а тінь, так на шістдесят-сімдесят відсотків не вистачає людини. Ні, він не може скласти їй характеристики! То каже, що нежиттьова, тягнеться по землі, то відразу ж — не почуває ця Мар’яна землі під ногами.
— Ти літаєш у хмарах — і коли вже тебе життя навчить?
— Але ніколи ще низька вигода не виграла — не виграєш і ти…
— Я хотів би тебе бачити через десять років, коли тебе поб’є трохи…
— Хай б’є, але б’є за те, чого хочу я.
— Ти — доросле дитинча! Нездорово протиставляти себе всім. Ти що думаєш, — для тебе якісь особливі закони діють? Інші, ніж для всіх?
— Так. У кожного свої закони. Одне нахлепчеться до переситу з цебрів, а друге щасливе пахощами фіялки.
— Я просто не приймаю такої людини.
Добре хоч те, що Януш не приймає, це вже краще, ніж "хапай, що можеш". Але Мар’яна хотіла б бути божеством.
Отакий то роман у Мар’яни з Янушем. Очевидно, щоб закарбувати сподівані в Мар’яні зміни, він раз-у-раз навідується. А вона вважає його все більш і більш позбавленим фіялковости,. переграною платівкою. Як мало — бути лише зовні гарним! Наперед уже знала, як поведеться в тій чи іншій ситуації такий братерсько-милий і такий незавуальований Януш.
Мар’яні лишалася незаповненість. Ту незаповненість вона хотіла б вирівняти. Сценарні курси? Східня якась мова? Хай же й Мар’яна стане практичною людиною, хай Януш втішиться плодами свого виховання. Сценарні курси й східня, скажімо, таджицька мова. Експедиції, два фахи в руках. Навіть для культурфільму про республіки СРСР треба знати сценарну техніку, — так їй роз’яснила Слава.
VIII
Туман осідає на пальті вогкістю, хоч угорі сяє синя бездонність неба. Так тепло, що Мар’яна мусить посидіти кілька хвилин у саду під Золотою Брамою. Який несамовитий бенкет барв навколо! І серед цієї брондзи, міді, червоного й жовтого золота кленів, сокорів, берез, каштанів так задумливо снить Золота Брама! Навіть на самій арці воріт вмудрувалися вирости великі білокорі берези з ґраціозним спаданням тонких батіжкових віт. А там же колись була церква. Отже, саме тепер Мар’яна сидить за княжим містом і напевно якраз на шляху, що ним в’їжджав у Київ на білому коні Богдан…
"… Ярослав собра воя многи… виступі із града, ісполчі дружину… і сташа перед градом, а печенезі приступаті почаша і соступішася на місці іде же стоїть нині свята Софія… бе бо тогда поле внє града…"
Звідки це припливла їй ця слов’янщина? Та це хто-зна коли, хтозна де читано! Оце тут вона й сидить, де "печенезі приступати почаша", "на полі вне града"?
Не знати, скільки вона сидить, бо туман закрив і барви саду, і навіть сховав зеленість ослону. Все таке молочно біле, що почуваєш себе не в центрі міста на Володимирській, а справді "в полі внє града", у чистому порожньому полі… Так іще було цього літа, серед поля й рідкого золота…
— Такий туман, що я, слово чести, міг пройти і вас не помітити, — почула Мар’яна над собою знайому чиюсь вимову з м’якими, майже однаковими с і ш.
Обернулася, а то — Левко Береговий, аґроном. Знайомство, вивезене із села. Усміхається — і не знаєш, чи він гумористично, чи ніяковіє. Чи радіє, чи хоче сісти на ослоні, чи утікати… Ці непевні рухи, наче в школяра, що не вивчив завдання… Так і хочеться допомогти йому, підказати.
— Чи ви дуже поспішаєте? Посидьте на полі… — привіталася Мар’яна. — А я оце в цю мить подумала про вас, про те рідке золоте навколо нашого ковчегу. Боже, яке синє небо було тоді! Як п’ять хвилин тому було тут. Я так люблю літом у цю сяєвну синяву заплющувати очі, а розплющивши, вражатися музикою блакиті…