— Що з вами вчора сталося, товаришко представничко? — питає Мар’яна.
— Та я сама не знаю! Мабуть тому, що я сиділа на стосі колод і бовтала ногами, а може тому, що місяць прокрався з-за хмар… Але як загляділа я ту цапину борідку, — відчула непереможне бажання заблеяти: "Ме-ке-ке!"
— Ви б побачили, як витягнулося Максимове обличчя! Він же підходив до вас, а тоді відразу вдав, що йде до мене.
— І подумати тільки! Вже все було на мазі! — комічно зідхає Галина. — Ах, який би то був роман!
Це вже Максим, мабуть, навіки розгнівався.
Нічого подібного! Максим із своєю цапиною борідкою йде їм назустріч у парі з агрономом Левком Береговим і голосно заблеяв, побачивши їх:
— Ме-ке-ке!
Чого тільки не робить свіже повітря! Сьорбали польову радгоспівську юшку і кожне по-свойому смакувало;
Левко:
— Оце хоч раз наїмся, бо вдома нема часу жінці чоловіка доглянути. Іспити, педологія, партія! Отакий то світ тепер настав! Мусить бідний чоловік сам собі хустинки прати…
Максим:
— А мене як нагодували істматом, діяматом, конституцією, то я й досі ситий. Їм через силу.
Галина:
— Тільки якби ще до цеї юшки та трохи хліба. Ніхто не хоче в селі продати. Кажуть: "Самі не маємо!"
Мар’яна:
— Згадуймо мак, та їжмо так…
Максим:
— Це ще в цьому році благодать. Були роки, що їси, бувало, цю бурякову юшку, а за твоєю ложкою стежать голодні очі. Неподалік стоять люди з села й жебрущо чекають, може й їм трохи залишиться.
Мар’яна:
— Нема то, як колись… Молодиця виходила аж за село з пирогами й сметаною, може зустріне якого подорожнього та він зласкавиться почастуватися…
Левко:
— А за що це вас частувати пирогами із сметаною? За те, що полишали на плянтації увесь бур’ян, а всі буряки повиривали? Або ж мене… За те, що я приїхав таку капость вчиняти, як відмірювати по десять сотих гактара присадибної землі? — А решта города? — Хай вакується, бур’яном заростає, а не зачіпай…
І ніхто не подумає над тим, що каже. В такому товаристві тим то й добре, що не треба себе нічим обмежувати. Сьогодні разом — узавтра розлетяться, й тільки легкий приємний присмак залишиться на душі.
Мар’яні подобається цей м’яко-лагідний гумор, де в триб потрапляє все: я, ти, жінка, приятель, "свята святих" — сучасний катехизис соціалістичного будівництва.
І не було різниці для Мар’яни між Галиною та Максимом чи Левком. Всі вони — "представники". В Левкові було навіть щось ніжніше в натурі, ніж у Галині… та й у самій Мар’яні. Максим — втілення тих безжурних студентських часів, коли вони раз-два здибалися…
Отакі то сільські розваги. Здається, й нічого не діється, а душа повна, нема хандри, нема гнітючого муру над самісінькою головою. В місті всі ці люди знов стануть замкненими, сухими, нецікавими.
— Подивіться он на того чоловіка, що стоїть біля брички. Он він уже пішов до директора радгоспу, — каже Галина. — Чи не зіскочив він, бува, із сторінок Джека Лондона?
— Та то Мороз! Певно, приїхав лаятися за якогось поламаного трієра.
Для Ме-ке-ке він зовсім не герой Джека Лондона, а звичайний собі голова колгоспу.
Мороз, не знаючи, що потрапив у Джек-Лондонові герої, зняв запорошеного кашкета й тріпнув золотою гривою. Обернувся й сталево-блакитним поглядом подивився на них запитливо. Він наче відчував, що говорять про нього. У рясній "толстовці", в галіфе, у чоботях, що тріснули на пальцях, він аж згинався від своєї великости. Кремезний, аж похитувався, як ішов.
Ішов же він просто до них. Подав усім руку, стиснув Мар’яні так, аж пальці позлипалися, і сказав:
— Сідайте, підвезу!
— А це ж куди? — здивувалась Галина.
— Наш драмгурток ставить "Пошилися в дурні".
Так, наче він з цими всіма вже давно знайомий.
— Ви тільки почекайте мене. Я лише на десять хвилин заскочу тут…
І пішов хазяйським кроком, не по радгоспному подвір’ї, здавалось Мар’яні, а по житті. Цей буде лаятися, домагатися, — але не киснути.
Чекали вони, правда, не десять хвилин, а добру годину. Мар’яна хотіла вже зникнути, але Левко так докірливо подивився на неї, що вона не наважилася.
V
До станції п’ятнадцять кілометрів, болото розгасло й сягає коням по кісточки, сонце на ньому розпливлося рідким золотом, Мар’яна з Левком Береговим сидять на возі, повному пахучої жовтої соломи.
Порозуміння, що виходило із таємниці, закладеної у Левковій лагідній посмішці (при цьому завжди показувався нижчий вищерблений зуб і здавалося, що людина ніяковіє), — порозуміння це було таке нікому з них необразливе, нікому з них незагрозливе!
Вже тепер завжди згадуватимуть вони це чудесне літо й короткотривалих супутників цих днів. Навіть більше: Мар’яна на прощання, розчулена хвилиною фіналу короткої дружби, розповідає таємницю цього літа. Левко навіть не знає, як була вона закохана. У кого?
— Невже ви не помічали? Ну, хвалити Бога! Я думала, що увесь світ це бачить. А та Галина так підозріло поглядала на мене, що я аж рада була її від’їздові.
Що за химерна людська вдача! Здавалося блюзнірством ввести когось у сяючі палаци душі, де панував усе літо незримий Януш. Але мусіла увінчати дружбу з Левком признанням.
Він вражав зовсім-зовсім іншим, то два різних почуття. І все ж, і те, і те — кохання. Та й кажуть, що не можна в двох разом закохатися. Йому наче тісно в одежі, в світі. Якби Мар’яна була скульптором і хотіла виліпити козацького лицаря, то взяла б за натуру його.
— Ви так багато говорите й не кажете, про кого, що я слухаю-слухаю та й от-от повірю, — може це я? — посміхнувся Левко ніяково, немов хотів заховати вищербленого зуба.
— І цікаво, що я все окремо пам’ятаю: і до міри овал, і цю здорову смаглявість, і "математичну" ямку на підборідді, і ніс, що рівною грецькою лінією переходить у чоло, і рівні русяві брови, і чоло високе та відкрите, і золоту гриву, закинену назад. Усе пам’ятаю. Але цілий вираз згубила, бо він у нього неоднаковий, кожен раз інший.
— Мороз, справді, дуже скульптурний, але чому ви мені про це говорите? — перебив Левко на самій середині безконечного Мар’яниного монологу.
Мар’яна зніяковіла. Справді, чому?
— Та тому, що… Ви — поза цією сферою і ви — в моїй сфері, — дуже туманно відповіла Мар’яна. — Вас це може цікавити стільки, скільки цікавлю я. Задосить для приятеля, замало для жонача. Імунітет є.