Януш і не помітив, що Мар’яна покликала його прийти, якщо він "ентузіязмом ще не згас", тим поривом, що великою робить людину. Прийшов він без нього, позавчорашній плаский Яшка "без черемухи". І наче не було Мар’яниного розпачливого листа, його відповіді покаянної, просвітленої, чудесної. Був він позавчорашній, неприкрашено змисловий, виключений із сфери людського палахкотіння.
"Чому ти такий?" — "Якби я не був такий, то ми й рік були б лише знайомі, а не такі до краю близькі". От відповідь! А тому Мар’яна хоче негайно з Києва, навіть не побачивши Януша.
Сьогодні краса його без чарів, нема й тієї містичної любови, сонячних фіялкових спалахів, хоч цілий день, цілісінький вихідний день про нього тільки думки. Думки, — помічає Мар’яна, — вловлені у слова, а ще більше їх невловлених, невилущених із власної повноти. І Мар’яна не знає, що щиріше: в словах, чи поза словами…
Може й правда його? Нащо глибина переживань і складний підхід? Чи краще гинути від стратосферної порожнечі, гордуючи випарами землі?
А хіба ці досвіди заповнюють порожнечу? Чи вони не сама порожнеча? Вже краще гасло "або все, або нічого", ніж якесь там "хапай, що можеш". Та ще й тремтіти, щоб воно від тебе не втікло. Негайно з Києва! Чи не більше тебе окрилювало обожнювання нелюбого Василя, ніж отаке, з дозволу сказати, "кохання"?
Така порожнеча! Така душевна втома!
III
Рівновага прийшла. Прийшла вона раз увечорі. Під деревом стояла, сховалася від дощу. Бачила, як схилялися одне до одного самці й самиці, як реготалися чотири дівки, охоплені хіттю, як три рази діловито за руку прощалися із партнерами, як розходилися, задоволені одні одними.
Знати й розуміти кожен рух, і почуватися, що всього цього ти не потребуєш, що ти переповнена вищістю екстази — більшої рівноваги, більшого щастя нема.
Це приходить після грізних буреломів, після нестерпних лих. Те запаморочливе заглиблення у власних горях підносить на ці висоти. Гіркі недогоди очищають людину, випалюють вогнем зайвину
Януш навчив Мар’яну одної правди. "Ти все хочеш якихось вічних істин". Так, вічних істин нема. Все — велике і все — мале, залежно від того, якими його роблять власні очі. Особливо вдумуватися в життя, заглиблюватися — зайве, краще приймати все злегка. Все виправдувати й нічого не засудити, бо ж нічого не взяти до серця. При такому підході нема підлот і гидких вчинків, їх менше, принаймні, бо багато перестають бути ними. Яка гнучкість цинізму!
А от не закинеш цьому хлопцеві безчесности, бо він її не робив. "Тобі тільки здається, що я — надзвичайний. Я такий, як і всі, тільки я не прикриваю кольоровим пір’ям своєї звичайности". І Мар’яна оцінила Януша за те, що він ткнув її носом у таку дійсність, яка є. А не уявлену. Не можна безкарно бути окутаною хмарами власних переживань. Тому так і забилася, як упала на твердий ґрунт дійсности.
Єва спізнала смак яблука з дерева пізнання Добра й Зла. Воно не кисле й не терпке, а таке, як належиться райському. Тільки Єва чогось хоче. Ах, хай би Мар’яні хто сказав — чого саме!?
IV
Так, як Мар’яна хотіла, сталося. Висилали людей на прорив у сільському господарстві і вона була серед тих, кого фабрика дала в рознарядку. Цілих два місяці не в місті, не на фабриці. Та це ж воля! От, якби на фабрику вже й не вертатися!
То так тільки зразу видається приманливо — вставати день-у-день поночі, бігти… Без годинника в хаті, боїшся спізнитися. Кілька разів уночі вибігаєш на вулицю, прислухаєшся, вгадуєш, котра може бути година, а зрештою прийдеш після третього гудка. На роботі — одноманітна операція і нічого, крім засмоктливого, зовсім нецікавого оточення, самих Мур і Валь.
І село теж — примітив, але там людина інтимніше зв’язана з природою щохвилини, щомиті. Сільський примітив будив у Мар’яні багато її власних емоцій, а в цехові, ну, далебі ж, ніяких! Може тому й Януш так вразив її на цеховому тлі?
Так от же у селі, щонайінтимніше зв’язана з природою, Мар’яна ще більше окуталась густою атмосферою марень. Справді, можна стати глухою й сліпою до всього світу, як у тебе повно на душі. Якісь збори, наради, якась сівба, якесь соцзмагання в проривних бриґадах якогось радгоспу Мар’яну аж ніяк не обходили, хоч була вона там скрізь.
І було це тим дивніше, що не виливалося в якісь слова, чи спогади, чи бажання. Ні слова не могла б вона сказати комусь про Януша, хоч би й самій Васанті. Мабуть би й самому Янушеві. Написала йому листа в своїй душевній повноті, а він відписав: "Дуже зрадів, як дістав твого листа, але я там ні слова не зрозумів, як не намагався".
От! І кажи, що людська душа не самотня. Там було може найбільше, що Мар’яна могла коли йому сказати.
Та такою для щастя їй і треба бути.
Втім, казати, що вона на селі, було б не зовсім точно, їх проривна бриґада осіла не в селі, а в полі, у радгоспі. Там була довга стайня, її почистили, настелили соломи й сіна, і ото там ночувало їх людей зо сто — робітників заводів та фабрик, службовців установ.
То нічого, що із стріхи летить у очі потеруха, що чиїсь ноги лізуть тобі на голову. Зате вранці вставши, ще тільки сонце бризкає з-за обрію, біжиш до яру, в річечці умиваєшся. Тоді росяними травами, — ноги мокрі, поділ, як хлющ, — біжиш на бурякові плянтації, чи пак на "прорив", як казали вони з Галиною. Одна одну величали вони "товаришко представничко", бо їх усіх так називали селяни. Тепер кожен із міста — "представник". Кого, чого? То неважливо.
— Товаришко представничко, чи не пора б уже кидати? — раз-у-раз питає Галина, ще й сонце не підбилося. — Здається, вже на обід дзвонять…
Мар’яна не чує. Хоч у неї також від незвички ниє спина, але нею володіє атавізм праці біля землі, переданий від предків. Звичайно, не вженеться вона за тими трьома сільськими дівчатами, що ото вже ген-ген попереду, але й Галині, яка досі ні разу в житті не ступала на землю босою ногою, до неї далеко. А проте, звертання "товаришко представничко" в устах Галининих кожен раз наново й свіжо її смішить — і це, власне, виділило їй Галину з-поміж усієї "проривної бриґади".
І чого вона весь час така сяюча? Каже, що кілок у спині від цього "прориву", а усміх не сходить з виду. Чи не тому, що так чудово закраяний роман — учора ввечорі на очах у Мар’яни обірвався?