— Ваш сповідник...
— Ансельм?
"Знов Ансельм,— подумав він.— І причетний, і непричетний; бо печатка моя". І він промовив до ребра на склепінні:
— Знаєте що, отче Адаме? Я про багато що здогадуюсь, і я любив їх усіх; може, саме тому вона й переслідує мене. Ви безмірно кращий за них, бо таких пропащих, таких проклятих душ, може, й у світі більш немає; але ви не зі мною, ви не заплутані в цьому пагінні, як я. Чари... Це, напевне, чари, а то як би могли вона й він отак брутально заступити мені шлях до неба?
Та враз він над самим вухом почув віддих старого. Перевів погляд зі склепіння, з образів минулого — й побачив, що отець Ансельм стоїть коло ліжка навколішки. Він закрив обличчя руками, і все його тіло здригалося. Слова теж проривалися між пальців із якимсь дрожем.
— Господи, помилуй нас усіх!
Старий швидко відняв руки від обличчя й перехрестився. Вчепився руками в край ліжка, нахилив голову й знову замурмотів. Те мурмотіння помалу притихло, тоді змовкло.
Отець Адам підвів голову й усміхнувся. Джослін зразу побачив, як помилявся, думаючи, ніби в нього нема обличчя. Ні, те обличя було просто накреслене дуже дрібними й тонкими рисочками, яких легко не розгледіти, хіба що придивляєшся зумисне — або вимушено, як мусить дивитися зі свого ложа хвора людина.
І він вигукнув у те обличчя несподівано для себе:
— Рятуйте мене!
Ті слова ніби відімкнули щось. Він аж здригнувся від них, як щойно здригавсь отець Адам. Від того йому заболіло в спині й голові; зате безкрає море скорботи ніби простягло до нього руку, влилось у нього й переповнило йому очі. Він не стримував сліз, не зважав на них, приголомшений безміром того моря. Потім з'явилася ще одна рука, лягла йому на груди, пальці стисли його плече. А ще одна рука обережно витирала йому обличчя.
Помалу тремтіння минуло, сльози перестали текти. Голос, делікатний, як і обличчя, зашепотів над ним:
— Почнімо все з самого початку. Колись ви знали всі ступені молитви, а потім забули. От і добре. Більшість їх — не для простих, грішних людей. Це у вас навіть своє — рідна чеснота. Найнижчий ступінь — це молитва вголос. Із неї ми й почнемо, бо діти починають із неї, а ми обидва — наче діти...
— А м о я молитва, отче? Моє... видіння?
Знов настала тиша. "Мій чорний ангел зараз повернеться,— подумав Джослін.— Я це знаю, я чую в собі ознаки! Треба квапитись, поки ще є час!"
— Моя молитва? Мій шппль-молитва? Те, про що ви читали?
Він знову змокрів, але тепер волога виступала зі шкіри. Чужа рука лагідно відкинула йому з лоба волосся; але наближення чорного ангела сповнювало його жахом.
— Швидше!
— Зразу після молитви вголос іде другий ступінь, дуже невисокий, а тому й дуже близький. У ньому дається нам підбадьорення, втіха, зворушення. Так, як ми даємо дитині ложку меду за те, що вона була чемною. Або просто за те, що любимо її. Ваша молитва, безперечно, була добра, але не дуже.
Джослін крутив головою на подушці, силкуючись утекти від неминучого. Та щось таке глибоке, що воно напевне лежало аж біля самого коріння рослини, змусило його закричати до кам'яного ребра на стелі й до тонкого стривоженого обличчя:
— Мій шпиль пронизав усі ступені, від низу й до верху!
А тоді чорний ангел ударив його.
Часом біль відпускав його, і він міг думати. І щоразу перше його слово було до отця Адама:
— Ще не впав?
І відповідь щоразу була однакова:
— Ще ні, сину мій.
Він знову будував щось у голові, досліджував, які підвалини треба закласти, поки він збагне, чого ж йому треба.
— Я ніколи не знатиму правди, поки'собор не розберуть по камінцю, мов дитячу крутиголовку.
Але отець Адам, певне, подумав, що він марить, бо не сказав нічого. І Джослін, ідучи своїм внутрішнім шляхом, прийшов до/другої думки:
— І навіть тоді не знатиму.
Одного дня він послав по отця Ансельма й без кінця чекав під темним склепінням, поки згадав, яке тепер його становище. Тоді він послав знову, благаючи в отця Ансельма ласки. І Ансельм, насуплений, прийшов. День хилився до вечора, і в кімнаті було майже темно, бо єдине вікно дивилось на схід, та ще й було затулене собором. Джослін чув, як отець Адам ходить і спускається сходами, щоб лишити їх наодинці, як рипнув стілець, коли Ансельм сів. Потім глянув на Ансельма, придивився до шляхетної голови зі срібним вінчиком волосся над гладеньким чолом. Та Ансельм не відповів на той погляд. Він уперто дивився в вікно й мовчав.
— Ансельме! От я й опинився нарешті в пустелі.
Ансельм швидко зиркнув на нього скоса й зразу відвів очі, ніби від чогось непристойного. Тоді промовив слова, яких і слід було сподіватись, але тон був сухий і скутий, як сама його постава:
— Всі люди раніше чп пізніше...
"Ні,— подумав Джослін.— З живими, справжніми людьми так не говорять. Він не бачить мене. Я не справжній, але й це буде мені наукою".
— Я з великим болем вернувся в ті дні над морем, коли ви були моїм наставником.
Ансельм глянув у його бік. У його поставі було якесь скам'яніле збентеження, і слова пролунали намарне.
— В самій середині життя...
— Якого життя!
Джослін заплющив очі й подумав про своє життя.
— Звичайно, я знаю. Моє життя було зовсім не таке, як я гадав. Але ж колись я йшов тою дорогою через
мис і прийшов до вас, наставника послушників, бо думав, що ми — обранці святого духа.
Він знову підвів очі до склепіння. За ним біліла смуга піску й сліпуче виблискувало море.
— Я прибіг до вас.
Ансельм .ворухнувся. На його обличчі з'явилась квола усмішка, але зовсім не весела.
— Ви тоді були наче песик, що стрибав мені на коліна.
— Що ж'вам пригадується з тих часів, Ансельме?
Ансельм уже знову дививсь у вікно. На щоках його
виступили червоні плями, голос звучав здушено:
— Чому вам неодмінно треба було мати в комусь кумира, мов дурному дівчиськові?
— Мені?
— І чому саме на мене звернулось ваше юнацьке поклоніння?
Думки в Джосліновій голові мішалися.
— Я?.. Тобто як?..
У дуже тихому Ансельмовому голосі бриніла велика прикрість:
— Ви не знаєте. Ви ніколи не знали, який ви нестерпний. Просто неможливий.
Джослін облизав сухі губи:
— Я... я був... невгамовний. І незграбний.
Віп почекав, поки тяжке почуття вляжеться, потім промовив до стелі: