"В гордині своїй вони рвуться до пекла. Нема безгрішних діл. Тільки Бог знає, де слід шукати Бога".
Руки вклали його назад, і він пірнув у небуття. Але зразу й виринув, сповнений жаху: треба побачити все до кінця.
— А тепер, Джосліне, ми поможемо тобі піднестись на небо.
"Небо,—подумав Джослін крізь свій жах.—Ти, що тримаєш мене, ти, що не помреш сьогодні,— що ти знаєш про небо? Рай, пекло й чистилище маленькі й блискучі, ніби коштовність, що її носять у кишені й виймають та чіпляють на себе тільки в свято. А я помираю в звичайний, сірий день. І що таке небо для мене, коли я не ввійду туди, однією рукою ведучи за руку його, а другою — її?
Змиритись?
Я проміняв чотирьох людей на кам'яний молот".
Раптом він відчув, що треба зубами вгризтись у повітря, вчепитись і не відпускати. Руки підвели його, так що груди вдихнули повітря й без його зусиль. Нестямний жах вийшов із грудей, але тремтів довкола.
Крізь той жах на нього дивилося двоє очей" Крім тих очей, не було нічого непохитного, а сам він перед ними був наче будівля, що ось-ось завалиться. Вони дивились на нього око в око, око за око. Він ще хапнув зубами повітря і вп'явся очима в ті другі очі, як у єдине, кцо є непохитного в світі.
Двоє очей злилися в одне.
То було вікно, розкрите, світле. Щось розтинало його надвоє. Обабіч була небесна синь. А (те, що розтинало вікно, було нерухоме й безмовне, але воно поривалось угору, до якоїсь найвищої точки неба, поривалося з безгучним криком. Воно було струнке, як дівчина, й просвічувалось наскрізь. З якоїсь насінини виросла його рожева плоть, що іскрилась, ніби водоспад, але водоспад, який рине вгору. Та рожева плоть пробивалась у безмежжя струменями захвату, якого ніщо не годне стримати.
Переляк метався, тріпотів крильми, рвався у вікно, розбиваючи його на блискітки, що своїм танцем сліпили очі; але ні страх, ні сліпота не могли приглушити моторошного подиву.
"Тепер... я й зовсім нічого знаю".
Але руки пригинали, вгамовували вихор жаху та подиву. Шалені спалахи думки розривали темряву. Саме каміння волає:
"Вірую, Джосліне, вірую!"
Що таке жах і радість, як вони можуть зливатись в одне, чому їх годі розрізнити, чому вони, виблискуючи, летять крізь пройняту переляком пітьму, ніби пташка-рибалочка над водою...
"Дай знак покори..."
Підхоплений поривом, він злетів угору, рвучись, волаючи, горлаючи, щоб лишити по собі чарівні й незбагненні слова:
— Він — наче яблуня!
Отець Адам, нахилившись, не розчув нічого. Але він побачив, як затремтіли губи, й витлумачив це як волання: "Боже! Боже! Боже!" Отож, наділений здатністю до милосердя, він поклав святі дари на язик померлому.