— Але ж ви, Ансельме... Ви самі...
Ансельм підвівся й почав ходити по кімнаті. Нарешті він зупинився над Джосліном, затуливши собою склеписту стелю. Повернув голову на негнучкій шиї, глянув Джослінові в очі й знов ухилився поглядом.
— Це було так давно. Може, воно ніколи не важило багато — а крім того, згадайте все, що сталось ї потім! Ні. Більше я не можу сказати. Ви мене смішили й зворушували. І дратували. Ви були такий... хапкий.
— Хапкий. Тільки хапкий. І більш нічого. Ви нічого не бачили а не розуміли.
Ансельм аж закричав:
— А ви щось розумієте? Ви ж сиділи в нас на шиї — у мене на шиї — весь вік!
— Ми повинні були робити наше діло. Велике діло. Так я думав... і ось тепер я вже не знаю, що мені думати...
— То було місце якраз для мене — хоч, може, наш засновник мав на думці не зовсім це. А потім з'явились ви, прилетіли, мов великий птах...
— До наставника послушників.
— Я такий, як я е. Але бачити, як ви перескакуєте все вище й вище — без зусиль, з послушника на диякона, тоді на священика; бачити, як ви стали настоятелем цього собору, хоч насилу вміли прочитати "отченаш"; і відчувати— спокусу, так, спокусу — бо куди голова, туди й хвіст... а треба визнати, що без мирського успіху не обійдешся, бо ніхто з нас не святий... відчувати спокусу, що тягне в якусь прірву... Визнаю щиро. Я міг би лишитись там, де я був, і зробити щось добре. Але ви спокусили мене, і я попавсь на принаду.
— А потім?
— Потім? Далі ви самі знаєте. Старий король помер — і ваше піднесення припинилось.
— Так, звісно.
— І після цього — вислухувати ваші сповіді, нещирі, самозакохані сповіді...
Навіть попри свою кволість Джослін був приголомшений подивом.
— Який же з вас священик!
— Самі знаєте. Такий, як і з вас, коли хочете. Нікчемний. Я це знаю. А ви? Згадайте Айво, Джосліне. Тільки тому, що його батько дав дерева на будування... Що, неправда? Тепер він має стільки прав у соборі, скільки й ви. Або я. Тільки завдає менше шкоди. Вій весь час полює. А ви давили нас, мов якась кара. Бували хвилини, коли, бачивши вас у цьому сані, в мене серце стискалось у кулачок і аж дух мені перехоплювало. Я вам і ще одне скажу. Дарма що над намц нависає оте кам'яне одороб-ло й гнітить нас, у капітулі тепер, коли вас нема, панує спокій і приязнь, ніби там розлито якийсь бальзам.
— Ансельме!
— Пам'ятаєте, що ви сказали в капітулі, коли я висловився проти вежі? Я пам'ятаю! І довіку не забуду. Привселюдно! "Сядьте, Ансельме!" Пам'ятаєте? "Сядьте, Ансельме!.."
— Облишимо це. Тепер уже не виправдаєш нічого й не виправиш..
— А ота справа зі свічками?
— Я знаю.
— І, врешті, Джосліне, коли вже хочете цілковитої відвертості... все оте будівництво!
— Ідіть, прошу вас!
— Визнайте, що це вже перевершило будь-яку міру: вимагати від людини в моїх літах і в моєму сані, щоб вона стала підмайстром у муляра.
— Ну що ж... Простіть мені.
— Звичайно, я вам прощаю. Я вам прощаю.
— Прошу вас. Простіть не ту чи ту дрібну провину, не свічки, не образу в капітулі. Простіть мені, що я такий удався.
— Я ж сказав — прощаю.
— Це щиро, Ансельме? Скажіть — щиро!
По сходах протупали ноги, потім довго тривала тиша.
Аж через чимало хвилин щось біля нього змінилося: прийшли якісь люди, затанцювали в нього перед очима, дивно присідаючи й сновигаючи туди-сюди. Виразно він бачив серед них тільки отця Адама, тому знову закричав:
— Рятуйте мене, отче!
Тоді отець Адам підійшов і почав усе розплутувати. Смикав і розплутував, але нічого не виходило, бо все було геть переплутане, та ще й проросле пагінням лихої рослини. І врешті з усіх відчуттів лишився тільки біль у спині (та пекуча млість, коли його перевертали, щоб обмостити спину овечою вовною), а осібно від того болю — якась туга в тілі, розлита від горла до пупа. Отець Адам не помітив, що сталося з його руками, але сказав Джослінові, що він кволий та запаморочений і що все залежить від зусиль волі. І не зміг отець Адам зрозуміти, як важливо виблагати прощення не тільки в християнських душ, і чому для цього необхідно їх зрозуміти, і яка це неможлива річ — зрозуміти їх.
Тоді Джослін відчув у собі велику хитрість, бо збагнув, що доведеться якось утекти від отця Адама. Він став чекати погожого дня; бо вже видавалися часом погожі дні, коли на підлозі лисніло сонце, й Джослін тоді добре усвідомлював, де він. Діждавшися такого дня, він прикинувся, ніби заснув у знемозі, а сам почав прислухатись до човгання ніг отця Адама. Нишком розплющив одне око й побачив спину старого священика: той уже йшов сходами вниз. Зібрався на силі, підвівся в ліжку, спустив ноги додолу, зачекав, поки минеться млість. Устав, тримаючись за стіну, надів круглу шапочку, накинув плаща на плечі. Сповз униз сходами; коліна аж тремтіли від кволості. В просторих сінях не було нікого. Не горів вогонь у каміні, не світили свічки, але в вікна лилось ясне світло, і по них пробігали тіні. Повітря пахло свіжістю, і в Джослінових грудях ворухнулася туга. У дровах, накладених до каміна, він вибрав собі костура і випростався, зіпершись на нього.
Хвилинку почекав, думаючи. "Вийду тильними дверима, щоб не побачили, та й сам* я не побачу того кам'яного молота".
За дверима серед буйної, високої трави були стосом складені дрова. Пахощі вдарили Джослінові в голову, і він зіперся на стос, не дбаючи про хвору спину. Зачекав, поки розлита в тілі туга витече очима.
Враз над головою щось ворухнулось, і в ньому на мить спалахнула шалена надія. Насилу повернувши голову, він скосив очі вгору. На сонці сяяла ціла хмара ангелів — рожевих, золотих, білих; це вони лили солодкі пахощі, радіючи світлові й повітрю. Вони несли на собі розсипище зеленого листя, а поміж листям пнулось угору щось довге, чорне. Думка Джослінова злинула вгору, до тих ангелів; і раптом він збагнув, що то не одна гілляка, а ціла яблуня. Вона росла за огорожею, буяла квітом і листям, панувала над землею й повітрям — це джерело, це диво, яблуня! Він аж заплакав, мов дитина, й сам не знаючи — від радості чи від туги. А тоді — там, де задвір'я спускалось до річки й дерева схилялись над текучою водою, сяйнув і зник крилатий сапфір, що в ньому згустилась уся небесна синь.