— От як воно було. Поверніть голову, і ви самі Побачите той шпилик.
— "Коли й це здалося дивом моїй темноті, діти мої, то як же я змалюю те диво, що сталося далі? Бо я дивився, дивився, і в мені росло розуміння. Той шпилик був неначе ключем, щоб відімкнути велетенську книгу. А я наче дістав нові вуха й нові очі, щоб чути й бачити. Бо мені відкрився весь храм — той самий, що я в своєму юнацькому безумі кривився на нього! Весь храм заговорив. "Ми — праця",— сказали стіни. А стрільчасті вікна, склавши побожно долоні, співали: "Ми — молитва!" І трикутник даху, мов трійця... але як це висловити? Я намагався відринути свій дім; а він вернувсь до мене тисячократно".
— Саме так.
— "Я кинувся до західних дверей і вбіг у храм. А зараз спробую висловитись точно. Я побачив увесь храм як образ живої людини під час молитви. Але всередині храм був багатющою книгою, написаною, щоб просвітити цю людину. Пам'ятаю, була зима, вечоріло, і в нефі густішав присмерк. У вітражах нагорі пломеніли зображення праотців, нижче — зображення святих, а на всіх вівтарях у бічних нефах горіли свічки, поставлені вами, побожні люди. Ще пахло ладаном, а в приділах відлунювали голоси священиків, що правили службу божу... але це ви самі знаєте! Я йшов далі й далі... ні, не йшов, мене вела моя духовна втіха, що наростала з кожним кроком і сповнювала мене твердістю й самозреченням. Коли я дійшов до середохрестя, мені лишалося тільки впасти ниць на плити..."
— Біля тих самих підпор. І відтоді я весь час так робив.
— "Бо якимось таємним чином я злився в одне з мудрими, святими... ні, святими й мудрими будівниками..."
— Підпори гнуться.
— "Мені відкрилась їхня таємна мова, така ясна, така видима кожному, хто має очі, щоб бачити. Переді мною лежав розкритий господній буквар, книга неба й пекла, і я побачив своє мізерне місце в Його задумах. Новин порух мого серця ніби споруджував храм у мені самому: стіни, шпилики, крутий дах,— у цілковитій природності, неминучості й незаперечності. І з мого ново-знайденого смирення та знання в мені забило джерело — вгору, вище й вище, вдарило полум'ям і світлом, крізь німотну порожнечу, сповнюючи її владним, непоборним, незаперечним (та Гі хто б міг заперечити, хто посмів би!), невблаганним, иезупинним, осяйним вогнем духу, несамовитим полум'ям Твоєї, боже, сили в мені..."
— О Господи!
— "...А на самому верху, коли це слово доречне тут, якийсь образ, якийсь дар, що володіння ним не приносить гордині. Моє тіло лежало на м'якому камені, за мить, поки оком змигнеш, перемінене, воскресле від буденщини. Видіння врешті покинуло мене, і спогад про нього, що живив мене ніби манною небесною, набув видимої подоби — вежі зі шпилем, осереддя храму-книги, вінця її, найвищої молитви!"
— Недоладна, ламка споруда. Зовсім не те. Зовсім не те.
— "Урешті я звівся на ноги. Свічки ще горіли, не встигли навіть покоротшати, і священики тихо правили службу божу — бо за мирською міркою минула всього одна мить. Я йшов нефом і ніс у своїх очах образ храму. Знаєте, діти мої, духовне втричі відчутніше від земного! А на півдорозі до дому збагнув я справжню природу свого видіння. Коли я озирнувся, щоб глянути на храм іще раз і поблагословити його, то побачив: чогось бракує. Самий собор є, але найвищої молитви, що рветься вгору з його осердя, молитви, втіленої в камені,— нема. І в ту мить я збагнув, навіщо бог привів туди мене, свого негідного слугу..."
Рипучий голос замовк. Джослін чув, як отець Адам гортав чисті сторінки. Потім настала тиша. Він заплющив очі й знеможено поклав руку на лоб.
— Отак я колись говорив. Коли я впав ниць і віддав себе в жертву ділові, то гадав, що віддати себе — це віддати все. Я був дурний.
Коли отець Адам заговорив, у голосі його була нова нотка — здивування й занепокоєння.
— І оце все?
— Я мав себе за обранця, за вмістище духу, а насамперед любові; я вважав, що тут моє призначення.
— І з оцього випливла вся решта? Борги, занедбаний храм, чвари?
— Більше, куди більше. Ви не знаєте, не можете знати, як багато з цього випливло. Бо я й сам не знаю всього. Хитрощі, несправедливість. Діло затулило собою все. І що в нього вплетене золотою ниткою... Ні. Крізь нього проросло пагіння з дивними квітами й плодами, химерне, чіпке, воно все обплітає, руйнує, душить.
І зразу перед Джосліном з'явився образ тієї рослини: буйна парість листя, квітів, переспілих репнутих плодів. Годі було простежити все це плетиво аж до кореня, виплутати з нього перелякані обличчя, що волали про поміч; тому він закричав сам, а тоді затих. Лежав, оберігаючи спину, вгамовуючи біль, що прокидався в лобі, й дивлячись тільки на кам'яне ребро склепіння. В голові була одна думка, досить дивна:
"Я тут, а тут — це однаково, що ніде".
Заговорив отець Адам, і голос його вже не був рипучий. Слова падали, наче камінці:
— Отже, це й усе.
В кімнаті стало видніше: священик відійшов від вікна. Підступив до ліжка й спитав якось незрозуміло:
— А ви бачите те, що чуєте?
Джослін лежав у своєму "ніде", хитаючи своїм головним болем з боку на бік, ніби міг струснути його геть. За вікном чути було чиюсь ходу й петлисту ниточку веселого висвистування. Він сонно стежив, як той свист даленіє, зникає за рогом.
— Чи не однаково?
— То Вас нічого не навчили? Колись, за всі оті роки?
"Чого мене навчили? Орел спустився на мене там, коло моря. Цього було досить. А потім..."
— Ви чули, що вона казала. Ви знаєте, як усе сталось.
Отець А дам палко зашепотів:
— Краще б їм прив'язали млинове жорно на шию...
"Ні, ні,— подумав Джослін.— Це надто просте, як і
будь-яке інше пояснення. Це зовсім не приведе до кореня".
Та отець А дам говорив уже з відвертим подивом:
— Вас так і не навчили молитись!
Волосся, розмаяне, відкинуте назад повівом духу. Рот розкритий — не виливати дощову воду, а співати осанну. Джослін криво всміхнувся до священика:
— Тепер уже запізно.
Але отець Адам не всміхався. Він стояв боком до нього, сплівши пальці на грудях. Дивився вбік, униз; під пасмами волосся вже було досить виразне обличчя. У голосі його вже бринів жах, ніби він загледів ту рослину й відчув на щоці швидкий доторк чіпкого вусика.