Рятунок був тільки в праці, що вимагала надзвичайного зосередження. Оболонку шпиля треба було змурувати бездоганно точно, лише тоді вона досягала потрібної міцності.
І все ж у вітряні дні висок ватерпаса, покладеного на горішній поміст вежі, розгойдувався, ніби в тихому божевіллі, тремтів, як грішна душа в переддвер'ї пекла. Тоді будівничий не озивався ні до кого й словом, тільки понуро думав про щось; а часом визвірявся на когось із робітників.
Потім з'явилося: щось таке, чого ніхто й назвати не вмів. Воно виникло поступово, як ото повільне холодания. Може, це була свідомість того, що досі ніхто з людей ще не працював на такій висоті. Ніхто не міг передбачити нової небезпеки, нової неминучості, але якесь липке передчуття мурашками повзло по тілу в усіх. Тепер нагорі рідко хто говорив спокійно: всі або мовчали, або пів-голосом сперечались, або часом вибухали злістю. Бували й спалахи реготу. А час від часу — сльози.
Декотрі тікали. Один з утікачів звався Ранульф. Невеличкий, щуплявий, зморшкуватий чоловічок, що весь час мовчав — може, тому, що майже не вмів по-англійському: його ледве розуміли. Він працював по-слимачо-му повільно, але ніколи не перепочивав. І нападів нестямного сміху чи гніву з ним не бувало. Про нього часто взагалі забували, та, глянувши в його бік, бачили, що на місце вкладено ще один камінь із його позначкою. Та якось у липні, по обіді, коли шпиль знову захитався, він позадкував від кам'яної плівки й заходився складати своє знаряддя в торбу. Ніхто не сказав нічого; та робітники один по одному теж кидали роботу, і врешті всі повтуп-лювались у нього. Ранульф ніби й не помічав нічого, він збирався так само неквапно, як щодня. Ретельно повитирав своє знаряддя, повгортав у шматинки, повкладав у торбу. Обдивився торбинку для їжі, витер руки. Тоді взяв обидві торбини й неквапно подався вниз. Інші стояли й дивились, як голова його зникає в отворі помосту; потім один по одному вернулись до роботи. Але в неквапливому Ранульфовому відході було щось таке, від чого мороз ішов поза спиною.
Але страшніша була втеча іншого.
Макет шпиля нагорі закінчувався гудзичком, у який був уставлений невеличкий хрестик. Коли Джослін уперше побачив той гудзичок — камінь-верхняк — у дерев'яній кліті за північним трансептом, він спершу не повірив очам, а потім жахнувсь. Гудзичок був більший за млинове жорно і, напевне, важчий, ніж кінь укупі з возом; а проте його треба було фут за футом підтягти аж на самий вершечрк шпиля. Джослін стежив, як того верхняка перетягли в середохрестя, а потім, весь обв'язавши линвами, помалу, часто зупиняючись, підняли крізь отвір у склепінні. При кожній зупинці довго морочилися з клинами та важелями, підправляючи камінь, щоб тягти далі; і нарешті верхняя пройшов крізь отвір першого восьмикутника, майже закривши його. Та це було ще не все: камінь нарешті дійшов до того восьмикутника, крізь який він не міг пройти. Довелось на висоті триста п'ятдесят футів спорудити поміст зовні шпиля й перетягти камінь туди. Конус шпиля виростав, робили новий поміст і піднімали камінь туди, а нижній поміст розбирали й знов же мостили його ще вище — як ото діти перехоплюють жменями палицю, визначаючи, кому вести перед у грі.
Джослінові моторошно було дивитись на верхняк. Укручений мотузами, закріплений клинами, він лежав на помості й затуляв собою чималу частину міста. Та ще й зависнув збоку вежі, наче та Магометова домовина, нічим не підтримувана. Коли під теплим літнім вітром вежа починала хитатись, тоді, попри всю віру в душі, тіло ставало клубком напружених м'язів і тремтячих нервів, і здавалося, що цей тягар ось-ось переломить чотири кам'яні голки внизу, наче вільхові прутки. В такі хвилини рятувало одне: відігнати думку про нього, зосередити її на конусі, що виростав і тягся до своєї вершини, ще на півсотні футів угору. А тоді втомлений зір опускався нижче, і він знову бачив, як камінь затуляє ледь не півміста. У погляді вниз не було вже такої насолоди, змішаної з ляком, бо конус шпиля всередині вужчав і в ньому ставало темніше. А коли око ковзало по кам'яній плівці до гайка шпиликів, вирощеного на верху квадратової вежі, де кружляли й сиділи птахи,— було страшно, що якийсь камінь суміститься з котроюсь точкою на голубій чаші землі, й стане навіч видно — або здасться,— що шпиль хитається. Та й не було тут діла для Джосліно-вих рук. Він міг тільки сидіти десь у куточку, знаходячи опору в своїй чи там чиїй уже волі й силкуючись тією волею підтримати шпиль та робітників на цій новій, сповненій липких передчуттів висоті.
Може, тому Джослінові так важко було підніматись нагору. На драбинах він зовсім засапувався, а діставшись до помосту, лягав і лежав, віддихуючись, поки не вгамується серце. Піднімаючись, він держався за щаблі й руками й горбився дедалі дужче, бо ще й ангел-утішник своїм тягарем згинав йому спину. Він по змозі тримався осторонь, щоб не заважати будівникам, та це було нелегко робити, бо конус шпиля все вужчав і вужчав. А проте ніхто не проганяв його з вежі, і він не міг здогадатися чому, аж поки одного дня спитав Джігена, і той відповів дуже просто:
— Ви приносите нам удачу.
Через Джігена й сталася нова криза й нова зрада. Якось він піднявся нагору з застиглим, понурим обличчям і попросив у будівничого висок із шнуром. Робітники сіли полуднувати, ховаючись від вітру за кам'яною плівкою шпиля; будівничий мовчки смоктав вино з пляшки. А Джіген квапливо спустився вниз.
За їжею ніхто не озвався й словом.
Скоро Джіген вернувся, віддав висок та змотаний шнур будівничому, а сам глянув на Джосліна. У виразі його обличчя було щось дуже поважне. Джослін спитав — і сам почув, як голос його зривається на високий сміх:
— Ну що? Осідають?
Хить — в один бік... Хить —■ у другий...
Джіген облизав губи. Вони були наче обведені брудно-зеленим. А голос його став якийсь рипучий.
— Гнуться.
Знов настала тиша, тільки вітер шелестів над нерівним краєм конуса.
Потім почувся такий чудний звук, наче на шпилі з'явилась нова людина чи якесь інше створіння. Щось ніби заскімлило. То озвався Роджер^Муляр. Він присів під стіною й дивився просто перед себе, немов бачив крізь камінь.