— Йому однаково, жити чи померти.
І все ж другого дня, коли образ Гуді вертався, щоб знову переслідувати його, і він, аби спекатись її, в'язнув до Роджера, Джослін бачив, що помилився, думаючи про нього так. Роджерові не було однаково, чи жити, чи померти, бо інакше його б не мучив такий страх. Годі було збагнути до пуття, чому будівничий став так відверто боятися. Джослін бачив той страх так само, як він бачив шатро й ланцюг; але то був не природний страх, як у здорової тварини. То був страх отруєний — як давній Роджерів страх перед висотою. Але тепер страх гнав Роджера до людей, і він терпів висоту, бо мусив. "Він не боїться вмерти,— думав Джослін.— Навпаки, він би навіть хотів умерти, але він боїться впасти. Він радий був би заснути навіки, але не ціною падіння з висоти. Це ще одна причина, чому він раз по раз на сходах смокче вино з пляшки і від нього тхне перегаром".
Таким чином, біля основи шпиля працювало кілька чоловік, і один з них був весь час п'яний, а ще один уникав дивитися вниз, де стелилась золота мережка її слідів. Решта мали дух більш-менш здоровий. Був іще божевільний поміст на верху вежі, а що те божевілля можна було зрозуміти, то воно вабило Джосліна, бо нічого такого в піддашші за південним трансептом він не бачив. У брусах восьмикутника, складеного на тому помості, були на однаковій відстані один від одного продовбані жолобки, і в кожний жолобок загнано клина. Теслярі складали на ньому другий восьмикутник, що лежав на клинах; крім того, клини стягувала обведена круг нижнього восьмикутника груба линва, така груба, що втримала б і корабель. Коли Джослін спитав Роджера, навіщо це, будівничий відповів тільки лайкою, і Джослін вернувся в куток, сів і замислився про свої справи. А потім одного вечора, коли Роджер, щось буркочучи, рушив сходами вниз, Джослін відвів убік Джігена й показав рукою на клини.
— Поясни мені, навіщо оце.
Та Джіген тільки засміявся йому в обличчя:
— Це божевілля.
Джослін труснув його за плечі, як колись.
— Мені треба знати. Це й моє діло, не тільки ваше.
Тоді Джіген стенув плечима, і Джослін забрав з них
руки.
— Вся ця химерія тримається на клинах. Він хоче підвісити оцей дерев'яний кістяк до верхнього каменя в шпилі. Коли раніш налетить буря — тоді все загримить униз. А як ні — він потроху попустить линву, і восьмикутники обтягнуть весь кістяк до низу. Він повисне й дасть шпилю стійкість під вітром. Отак.
Він стусонув ногою найближчий клин.
— Він думає, що це все розтягнеться... ось на стільки. Хто його знає... Може, й справді.
— А ти десь уже бачив таке?
Джіген засміявся:
— Хіба хто десь будував такі високі вежі?
Джослін окинув поглядом кам'яну оболонку круг них.
— Може, десь у чужих краях. Я чув таке.
— Якщо оболонка не розсиплеться, й камінь-верхняк не розколеться, і кістяк витягнеться достатньо, і підпори витримають...
Джіген знову стусонув клин, похитав головою й невесело свиснув.
— Нікому б таке не спало на думку, тільки йому.
— Роджерові?
, — Він п'яний і схиблений. Але тільки схиблений і
може будувати таку високу вежу.
Він відвернувся й почав спускатися щаблями. За мить ізнизу ще почулось:
— Тут нагорі ми всі схиблені.
І тоді Джослін почав трохи розуміти будівничого. "Треба віддати йому свою силу",— подумав він. І другого ранку став ходити за Роджером та розпитувати його:
— Як називається оце, сину мій? А оте?
Та Роджер-Муляр не приймав його запобігань. Але врешті сердито гукнув:
— Як оце, як оте!.. Ви думаєте, що кожна деревина чи каменюка мусить якось називатися? Просто оце прилягає до отого, а те, може, до отого. Відчепіться!
І важко, по-ведмежому подерся вгору, а на середині драбини спинився й підніс до губів пляшку. Та Джослін теж побрався за ним — не для того, щоб бути коло будівничого, а щоб посидіти навпочіпки десь серед робітників, бо знав, що вони йому раді. Спочатку він не розумів, чому вони раді, але врешті збагнув, що відганяє їхній страх; а це він міг зрозуміти дуже добре, бо тепер його ангел день і ніч був при ньому й робив для нього те саме, і це було добре, хоча спина трохи гнулась під таким тягарем. Тепер він приходив до собору на світанку й стояв там ніби на роздоріжжі власного життя. Коли робота ще не починалась, а йому щастило забути про золоту мережку слідів, він стояв і силкувався збагнути незвичайні спалахи почуттів, що заполоняли його.
"Як називається оце? А оте?.."
Інколи, стоячи в сутіні собору, він міркував про своє майбутнє, хоча шпиль, що стирчав у голові, не давав дійти якогось висновку:
"Коли це скінчиться, я буду вільний".
Або: "Що вдієш, така ціна".
Або: "Я знаю, що за людина Ансельм. І той. І отой. Але її не знав ніколи. А яка була б неоціненна втіха, якби..."
"Як називається оце? А оте?.."
Якось на світанку, коли він уже з годину був спокійний, трапилася думка, спочатку схожа на глуху стіну, а потім вона здалась важливою, як день народження для дитини. Він дивився на дощану переділку, за якою був притвор Пресвятої діви. І пригадував давні події, що ставалися з ним неначе в якомусь іншому житті.
"Там був бог!"
Він стояв і дивився на сірі кам'яні підпори, на сіре світло, що лилося крізь горішні вітражі, з яких проповідували біблійні праотці. А потім промовив до переділки:
— І це теж частина ціни?
Але відповіді не було. Він заквапився до сходів, застав там робітників і поблагословив їх. А потім шпиль витіснив йому з голови ці думки.
А шпиль, виростаючи, все вужчав, і ті, хто працював у ньому, ніби піднялись над землею на ще один ступінь. То був початок, а не кінець. Тепер лінії вежі сходилися для ока вниз, так що вона не мала широкої опори, а скидалась на стрілу, застромлену вістрям у землю, а вгору стирчав її негарний тупий хвіст. Вона відчутно похитувалась, але в тих, хто працював нагорі, вже не завмирало серце від цього; і все ж ритмічне чергування ваги й легкості створювало напруження — не так фізичне, як душевне. Джослін на собі відчув, як те напруження помалу наростає, поки тобі аж дух перехоплює і ти з усієї сили вчеплюєшся в щось обома руками. А потім зводиш дух, і на якийсь час стає легко, поки не наросте знов напруження. Але в цій роботі на трьохсотфутовій висоті була й своя перевага. У вітряну погоду не чути було, як бринять підпори, хоча й пам'яталося, що там унизу все це громадище з дерева й каменю тримають на собі чотири голки, застромлені в землю.