— Роджере!
Хить — в один бік...
— Сину мій.
Хить — у другий бік...
Будівничий порачкував по дошках боком, наче краб, і зник у отворі над драбиною. Чути було, як він спускається вниз щабель за щаблем; його скімлення, даленіючи, ставало все тонше, аж поки не перейшло в виск, у спів кам'яних підпор. Потім знову запала тиша.
І раптом усі зареготали, заверещали, завили, загупали по каменю чи дереву кулаками, аж бризкала кров; і в напівтемному шпилі спалахнуло велике полум'я любові, що охопила всі серця. Сама Воля розкрила Джосліно-ві уста й серед омахів того полум'я любові пообіцяла будівникам щедрішу плату; а вони обнімали це худе тіло, вмістище Волі.
Відтоді йому стало ще легше не звертати уваги на те, що діялося внизу, на землі, а це було йому потрібне, бо, відколи підпори почали гнутись, люди внизу зупиняли його, і він тільки й міг дивитись ніби крізь них на свою вежу та чекати, поки вони підуть собі. В нестямній напрузі волі він чув, як городяни лають його за те, що в соборі припинилися відправи. Навіть безбожники лаяли його. Люди стояли біля західних дверей і через увесь неф дивились па підпори. Коли Джослін проходив поміж них, змучений боротьбою ангела з дияволом, вони не сміли клясти його в вічі, але мурмотіли прокльони йому в спину. Він знав, що вони кажуть, бо й сам міг добачити, як прогнулись підпори. Не було сумніву: Джіген сказав правду. Твердий камінь не міг гнутись; і все ж твердий камінь гнувся. Коли глянути через неф до південних вікон, видно було, що дві ближчі підпори на середохресті ледь помітно прогнулись досередини, хоча для цього треба було придивлятися довго й пильно. Все ж у цьому було й щось добре: чим дужче прогинались підпори, тим менше вони бриніли. До середини літа вони, здавалося, зовсім перестали й прогинатись, і бриніти; але Джіген сказав, що вони дожидають осінніх бур, і тоді сам він волітиме податися кудись-інде. А тим часом так уже зробили всі, крім будівників та того, хто приносив їм удачу.
Нагорі працювали гарячково, бо кожен уже відчував на обличчі подих тих осінніх бур. Джослін знав цих людей, від німого й до Джігена, так добре, як не знав іще нікого в житті. Він належав до їхнього війська. Спочатку він тулився попід стіною шпиля, весь час відчуваючи за спиною свого ангела, а потім почав підсобляти, коли носили бруси або каміння, підтягували щось на линві чи підважували ломами. Будівники звертались до нього: "Отче",— але ставились до нього, як до дитини, й жартували з ним. Кам'яна оболонка все вужчала, і в ній, як у шатрі, відлунювали сміх і гнівні голоси; Джослінові тепер доручали металеве дзеркало, щоб спрямовував відбите світло всередину. Він дуже пишався цим, аж до сліз, хоча й сам не знав чому. Сидів навпочіпки, тримаючи дзеркало, а старший тесля лежав горілиць і щось підтісував у кутку.
— Трохи ліворуч, отче.
— Отак, сину мій?
— Ще, ще! Отак.
І Джослін сидів навпочіпки, старанно спрямовуючи світло. "Всі вони добрі люди,— думав він.— Лаються, блюзнять, працюють руками, але вони добрі люди. Отут, під сонцем, майже за чотириста футів від землі, я просто нутром відчуваю, які вони добрі. Може, це тому, що вони теж обранці, як і я".
Тому він розповів їм про свого ангела, і вони не здивувались, а подивились йому за спину й поважно закивали головами. Потім він розкрився перед ними ще більше, розказав їм про своє видіння, бо йому здавалося, що вони гідні такої нагороди. Але вони не зрозуміли. І він кінець кінцем замовк, похитав головою й невдоволено пробурчав:
— У мене воно десь там записане.
Потім він згадав за проповідь, яку збирався виголосити, коли вежу закінчать і в середохресті спорудять амвон. Та його слухачі на це спохмурніли. Джіген сказав, що там, коло підпор, тепер погодиться працювати тільки дурень, а з нього вже вистачить. Тільки німий підійшов до Джосліна, щось мугикнув, закивав головою й поплескав себе по грудях. Отак незгода й скінчилася.
Одного дня будівники скінчили роботу раніше і, хоч як Джосліп умовляв їх лишитися, пішли. Просто пішли, покинувши його, ніби він був не їхній. Отож за хвилинку спустився вниз і він, але серед людей, що були внизу коло собору, йому важко було втримувати в голові образ шпиля. Він подивився на прогнуті підпори й ходив по собору, поки тиша та золота мережка слідів знову загнали його на сходи. Він піднявся нагору ними, а потім — хисткішими драбинами, що були підвішені між восьмикутниками. Вій знав, що тепер йому лишилося тільки чекати, а тому піднімався повільпо, але помітив, що й від цього серце його калатає. Одначе діставсь аж нагору й присів там, у царстві круків. Сонце заходило в глибокій тиші, а шпиль весь був у нього в голові.
Та перше ніж зайшло сонце, Джослін виявив, що він тут не сам зі своїм ангелом. Хтось іще дивився йому в обличчя. Це створіння було в рамці металевого дзеркала, що стояло на тлі неба навпроти нього. Майнула думка вимовити якесь заклинання, та коли він підняв руку, та постать теж підняла руку. Тому він порачкував по дошках до неї, і вона порачкувала назустріч. Звівшись на коліна, Джослін утупився в буйний німб волосся, худі руки й ноги, що видніли з-під брудної підтиканої ряси. Він вдивлявся все пильніше й пильніше, поки дзеркало затуманив його власний віддих і довелося протерти його рукавом. Тоді він знову став навколішки й ще довго дивився на себе. Розглядав глибоко запалі очі, лоб та вилиці, туго обтягнені шкірою, запалі щоки. Розглядав і ніс, тепер справді схожий на дзьоб і майже так само гострий, глибокі борозни зморщок, блиск білих зубів.
Вигляд самого себе навколішки прояснив його думки. "От, Джосліне,— нечутнЬ сказав він до відображення,— от, Джосліне, куди ми прийшли. Почалося все, мабуть, тоді, коли нас збили з ніг. Тоді, коли земля поповзла, десь тоді. Ми пам'ятаємо все, що сталось відтоді, а що було раніше — мріє, ніби в сновидді. Окрім видіння".
Потім він підвівся й почав тупцятись на помості. Вечірнє небо над вінцями земної чаші вже позеленіло. А потім вінця почорніли, й морок наповнив чашу так швидко, що й незчувся Джослін, як уже впала ніч і з'явилися бліді зорі. На обрії він побачив вогонь і вирішив, що то загорілась копиця сіна; та коли повів очима понад краєм мурування, то побачив на вінцях земної чаші ще й ще вогні. Його охопив нестямний жах, бо він збагнув, що це вогні Купальської ночі, запалені в пагорбах ідоловірцями, поклонниками диявола. А ген далі, в Долині підпертих каменів, яскраво палахкотіло величезне вогнище. Він аж скрикнув, але не з жаху, а зі скрухи. Бо пригадав своїх будівників, своїх добрих людей, і збагнув, чому вони покинули роботу раніше й куди пішли. Тому він голосно вигукнув, ніби гніваючись на когось: