— Як прийде весна, — сказав Север котрогось морозного дня, — я поведу тебе у березовий гай на проліски.
— А я не хочу пролісків! Вони без запаху і такі бліді, анемічні, а бриндуші пахучі й голубі.
Кажу собі, що голубий мусить походити від блакитно-сірого забарвлення голубів, і скоряюсь.
— Як прийде весна, підемо в "Березове" точити сік з берези?
— Ні, — каже Север, — не будемо ранити берези.
Так часто забуваю, що він лікар.
— Заберемо з собою кольорові олівці і будемо ловити перші барви весни на папір…
…Як буде весна… Як прийде весна… Скільки ми собі обіцяли на весняний час, а тепер, коли бринять уже берези і рожевіють бруньки на вільхах, ходить мій хлопець з опущеними плечима, сумний чогось, а мені теж нелегко.
Зоня щовечора дорікає мені Севером:
— Компрометуєш себе тільки і ганьбиш цілу родину. І чого ти волочишся з ним десь на полях? Я сама якось бачила, як він чистив пальто від болота… може, з годину. Сиділи ви на тому пальті чи лежали?
Що я можу на те відповісти? І сиділи, і лежали. Север говорив мені про якогось французького художника, — Гоген, чи як він там називається? — що той у своїй творчості користується лише основними кольорами. Ми з Севером лежали горілиць і намагались дивитись на світ крізь окуляри Гогена. Спочатку це виходило: небо було синє, лан з озиминою зелений. Але ліс майорів чимсь фіолетово-сірим, і тут наш Гоген терпів поразку.
Зоня вживає для визначення наших прогулянок такі вирази, як "тягатись", "волочитись", і паралізує ними всю мою добру волю виправдати себе і його. Мовчу. Тоді Зоня, яка гадає, що має право до цього, починає добиратись до мене з іншого боку:
— Чи він має хоч серйозні наміри щодо тебе? Чи казав він тобі щось про одруження?
О господи, чи про такі речі треба говорити? Чи вони не розуміються самі собою там, де двоє любляться?
— Звичайно, ми колись поберемось, — мурмочу з мукою. Може, нарешті перестане сестра шпигати мене.
— Е, то ти так думаєш! Так кожна дівчина гадає… Але чи освідчився він тобі? І коли він гадає з мамою або зо мною (чи чув хто таке? Север має з нею про мене говорити!) поговорити?
Мені робиться смішно. Не розумію, наприклад, слова "освідчитись". Не вживають його тепер. Випало з сучасного словничка закоханих. Молоді любляться, розлучаються, іноді (але тепер це стало дуже рідким явищем) одружуються, і все те відбувається якось природно.
Зоня сердиться.
— Не розумієш, що значить освідчитись комусь? Казав тобі, що тебе любить?
Червонію не від сорому, а з гордощів за свого хлопця. Не сказав мені цього. Був такий чуйний, що не говорив про ці справи.
— Як то, не просив твоєї руки?
Не витримую і сміюся вголос.
— Чого ти по-дурному регочешся? — кричить на мене Зоня.
— Ну і як же не сміятися? Де ж ти бачила, щоб тепер чоловік аж просив у таких справах?
— Ну, коли так, — сіпає Зоня головою, мов молодий лошак, — то я з ним сама поговорю.
На коліна ладна я впасти перед нею, щоб тільки одмовити її від цього наміру.
Брешу, що сама переконаю Севера, аби поговорив з мамою.
Такі сцени в нашому домі, на жаль, відбуваються щовечора і погано впливають на мій настрій. Це помітив і Север.
— Ти чогось сумна, мишко?
— Бо цей світ іноді якийсь такий дурнуватий… — кажу.
Бере мене в обійми, замість підтримати мене, сам шукає захисту в мене.
— Мишко… мишко, ти повинна завжди бути веселою, бо вся твоя міць у тому, що маєш таку широку віру. Це трохи недоладно сказано, але воно так… саме — широка та твоя віра…
Може, і його правда. Мій смуток, видно, не такий глибокий, коли від якогось часу сняться мені безнастанно зелені луки, зацятковані кульбабою, а по тих луках походжають дивні, на високих ногах, строкаті птахи, і кожен птах — окрема пісня.
Север таке сказав про мої сни:
— То твоя велика життєвість так виявляє себе.
Я хочу, щоб Север оженився на мені. Іноді думаю, хоч стараюсь не допускати таких думок, не гідних нашого кохання, що було б вигідно вийти заміж так, як Катерина, за лікаря. Хотіла, аби Север оженився на мені, ще й тому, що мала б змогу вдень і вночі бути вкупі з ним. Буквально лічила б кожний новий срібний волосок на коханій голові. Буває й таке, що відчуваю страх перед одруженням навіть з Севером.
Зоня, як вчула, що ми будемо переходити на іншу квартиру, відразу наїжилась.
— Прошу дуже, можете, про мене, переходити й на село. Чому ні? Буває й таке. Але ніхто мене не приневолить жити десь на передмісті… де немає ні тротуару, ні каналізації…
— А де ж будеш жити? — наївно спитала мама.
Зоня закопилила губу.
— Богу дякувати, зароблю, і мені вистачить, аби найняти якусь пристойну кімнату з лазничкою[162] і… доступом до кухні.
— Як? — жахнулась мама. — Ти… пішла б жити на гарсоньєрку?[163] Ти — дівчина? А що ж люди на це сказали б?
Зоня засміялась байдуже:
— Ті люди, що засуджують такі факти, не належать до мого оточення. І не думаю прислухатись до того, що вони скажуть на це. А в моєму оточенні… такі явища повсякденні.
— А яке оте твоє оточення? — запитала я, бо почала вже мене дратувати подвійна моральна бухгалтерія моєї сестрички. Зміряла поглядом мене від голови до п'ят.
— Моє оточення — службовці! Трудова прогресивна інтелігенція, а не такі сибарити, як ти, наприклад. Ось що таке моє оточення.
Чи варто ще сперечатись? Гадаю, що ні. Особисто я рада й не рада від того, що переходимо на іншу квартиру. Рада тому, що нарешті зможемо бути тим, чим є, а не пнутися до тих, якими ми перестали бути. Будемо собі звичайними незаможними дівчатками, які, незважаючи, що освіта дає їм право на іншу працю, мусять фізично заробляти на свій прожиток, як десятки, сотні, а може, навіть мільйони нам подібних. Вважаю, що це краще, ніж бути безробітним інтелігентом.
Не рада я тому, що змушена буду розлучитися з Севером, певніше, втратити нагоду бачити його так часто. А втім, хто його знає… Може, така формальна розлука піде лише на користь нашому коханню. Наперед нічого не можна знати. Перед такою перспективою Север теж починає думати про нове мешкання.
— Чи ти вже знайшов собі квартиру? — в моєму запитанні більше охоти допомогти, ніж цікавості.
— Так… власне… так…
— Та що ти кажеш? Цікаво, в кого?