СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ
КНИГА ПЕРША
Історія діє грунтовно і проходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми — її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалося з своїм минулим.
КАРЛ МАРКС.
Багато людей було тієї думки, що опікуни Ладики силоміць випхнули Олену за богослова Річинського. Але то не було так. Вони, правда, намовляли її до цього шлюбу й щиро раділи за Олену, бо ніколи не сподівалися, що вона, сирота, матиме аж таке щастя. Найбільше, на що розраховували Ладики, — це на фінансового службовця або помічника учителя. До того ж в околиці ні для кого не було секретом, що вихованка Ладиків — наслідок романтичного кохання студента медицини і сільської дівчини з-під Заліщик.
З Аркадієм Річинським Олена познайомилася на весіллі у племінниці Ладиків — Рузі. Річинський танцював з нею майже до ранку, бо Орест Білинський весь вечір сперечався з ксьондзами у суміжних кімнатах про "йорчик"[1].
Тоді Олена ще не розуміла суті цих суперечок. Тому відчувала навіть не жаль чи претензію до Ореста Білинського, а заздрість. Так була впевнена, що він уже належить їй, а вона — йому.
В Річинського пітніли руки навіть крізь рукавички, але пригортав Олену міцно, і це робило їх танок сміливим.
— Ну, котрий тобі подобається? — спитав Ладик уже напідпитку.
— Той високий, — відповіла наївно, маючи на думці Ореста Білинського.
— Пане богослове, та то ж ви! — вигукнув хтось не зовсім тверезо.
Річинський почервонів і наблизився до Олени, а в неї не стало сміливості заперечити. Почувала, що цим заподіяла б прикрість своєму названому батькові. Аркадій милувався її збентеженням. Рудий, з ластовинням на вузькому обличчі, він хвилину пронизував її розумними очима.
Олена стояла перед ним, зніяковіла й тендітна, як травинка. У білій сукенці, тонесенька в талії, під хвилями буйного волосся, скидалася на велику ромашку. Аркадій так і назвав її.
— Ромашко, — сказав Аркадій ще того самого вечора, — за три тижні я заберу вас.
— Та ні, — заперечила несміливо.
Але він додав з глибоким переконанням:
— Ніколи не пошкодуєте, запевняю вас!
І не шкодувала. Можна сказати, що не шкодувала, хоч все її співжиття з Аркадієм, оті довгі двадцять п'ять років, були самою тимчасовістю, самим очікуванням. Багато в чому Олена залишилася молоденькою сімнадцятирічною дівчиною, що танцює вальс з високим рудим богословом, а за стіною гомонить вимріяний Орест Білинський.
Незважаючи на свої сорок два роки та п'ятеро дорослих дочок, була вона ще зовсім невижитою, такою незайманою, такою сповненою чекання чогось… Молодість своїх дочок переживала як не другу, а першу свою весну.
Часом відчувала, що зуміла б разом з ними пустувати, захоплюватися, сміятися з такої дурниці, як крайчик білого мережива з-під сукенки. Материнська гордість тоді спліталася в неї з тонким уколом заздрощів.
Перші місяці після одруження Олена ще мріяла. Мріяла, наприклад, мати білу батистову сукенку в шовкову гратку того самого кольору. В кожній гратці мала бути одна польова рожечка. Мріяла також — ой боженьку, як дуже того хотіла! — хоч раз пройти в турі вальсу з Орестом Білинським.
Уявляла собі фасон тієї сукенки і руку Ореста Білинського на своєму стані.
У такі хвилини Аркадій, немов навмисне, часто запитував її:
— Скажи мені, пташко, що ти хотіла б мати? Може, маєш якісь бажання, про які я й не догадуюся? Скажи!
Олена заперечувала не дуже впевнено. Щоправда, була одна справа, про яку слід би поговорити з ним, але на розмову про це ніколи б не зважилася.
В перший час після одруження Аркадій не міг приборкати своєї пристрасті, що каламутила кров. Її дитяче, незаймане, безвільне тіло паморочило його до того, що забував про все і не щадив її. З закритими очима, з затиснутими устами, перелякана, Олена падала в те все, немов у прірву. Не боронилася навіть, бо хто б міг прийти з допомогою? Потім, з часом, коли була вже на світі третя дочка, Олена відчула, що в ній поволі прокидається жінка. Але ще не позбулася стидливості, соромилася виявляти свою волю, свій голос. Треба було порозумітися з чоловіком, погодити дещо, найзвичайнісінько домовитись. Але, власне, цього Олена й соромилася. Ні жестом, ні словом не вміла висловити своєї волі, і так воно все в ній задерев'яніло.
Заспокоївши свою першу жагу, Аркадій з літами ставав до Олени все ніжнішим, але ніжність його виявлялася саме тоді, коли це найменше було їй потрібно. Отак народила вона на світ п'ятеро дочок.
Інколи Олені спадала шалена думка, що, може, краще зробила б, віддавшись за отого канадця, який колись сватав її. Якщо не судилося їй бути за Орестом Білинським, то однаково, хто зробив би її зовсім нещасливою.
Ах, Орест, Орест!
У хвилини печальних роздумувань їй починало здаватись, чи той Орест Білинський випадково не витвір її осамітненої душі? Навіть не пригадувала собі добре, як він виглядав. З роками його образ розвіявся, і Олена завжди носила в собі неприємний страх, що, зустрівши випадково на вулиці, не пізнала б його.
Орест Білинський існував як ідея, як ненормальна, нездорова надія. Треба було змарнувати молодість, родити дітей і зносити пестощі Аркадія, бо десь там, у минулому, яке, дивним чином перенесене в часі, згодом опинилося попереду Олени і вже існувало в майбутньому, там був він, Орест Білинський.
Олена залюбки оповідала про часи й обставини, зв'язані з Орестом Білинським, але про нього самого майже не згадувала. Від особи Ореста Білинського падала позолоть на час і місце її ранньої молодості, й Олена підсвідомо ідеалізувала у своїх розповідях і Ліски, і життя в лісництві, й обох Ладиків, хоч, правда, вони були до неї завжди добрі.
Першим виразним спомином з Олениного дитинства був образ, який пізніше виявився недійсним. Великий, з сирої лозини, зелено-брунатний кіш, повнісінький помідорів. Вона сидить на високому столі й гойдає ногами. Вуйко Ладик хоче одягти їй на ноги вузькі сині панчохи. Пізніше, коли підросла й оповіла цю сцену Ладиковій, та висміяла Олену. На лісництві ніколи не було так багато помідорів. То була, мабуть, румунська кукурудза "чінкантіне". Напевно. Так само ніколи вуйко Ладик не міг одягати Олені сині панчохи, бо завжди носила білі або чорні.