Бачу, як важко йому говорити про цю справу.
— Я найняв… ціле мешкання… три кімнати… кабінет… прийомна…
Чому не радію від такої звістки? Чому ти, кажуть люди, дурне, а яке чутливе, а яке обережне, серце, не хочеш підстрибувати від шаленої радості, не хочеш умлівати від надії, що мій королевич готує дім на мій прийом?
Север теж мовчить. Дивиться кудись набік, і я бачу муку на його обличчі.
Пригортаюсь щільніше до його плеча і не знаю: маю співчувати чи прагнути цього дару для себе? Раптом стає мені якось усе трагічно відомим, ясним, навіть логічним.
— Ти одружуєшся, — чи то стверджую, чи то питаю і навіть сама собі дивуюсь, що не плачу при тому. Може, навіть (була таки мить) не дуже болію.
Север круто зупинився. Обертається до мене, бере моє обличчя у свої долоні, дивиться довго на мене, потім цілує в обвітрені березневим вітром губи побожно і безпристрасно, мов ікону.
— Я тебе кохаю і тільки тебе… І це моя єдина правда.
До цього моменту, здається, була в мене ще якась надія, а тепер до неминучості, яку я відчула від першого разу, долучається ще томлива безнадійність його і мого становища. Вагаюсь. Б'юсь між двома почуттями. Якийсь внутрішній, не обгрунтований дійсністю голос нашіптує мені, що ця людина каже правду. Ніби тільки тепер помітила, що маю поперед собою слабовільну людину, яка захопилася мною в силу контрасту характерів, бо в моєму світі все можливо, все можна здобути, навіть зірку з неба дістати. І що б там не сталось, цій бідній людині належить передусім співчуття від мене. Трохи що не простягаю руки до нього, коли раптово, немов під хвилею гордості, відступаю від нього і кажу з недобрим викликом:
— І що з того, що ти мене кохаєш, коли одружуєшся з іншою?.. Що з того, що ти мене кохаєш, коли ти не можеш нічого пожертвувати для свого кохання? Пригадуєш фантазію, яку ти розповідав про вальсінерію?
Почуваю пекучий, ні з чим не порівняний біль у серці від того, що він не заперечує моєї провокації. Виходить, що він справді має одружитись. І знову кудись зникає моя гордість, моя логіка, мій розум, який за всяку ціну хоче переконати мене, що я переоцінюю цю людину, що це кволе створіння не заслуговує, аби надмірно переживати втрату його. Всі вільні простори в моєму розумі і серці посідає тепер тільки одна непримиренна, деспотична думка: до цього він не сміє ніколи дійти.
А, не йдеться мені тепер про те, щоб він зі мною одружився, що, власне, я була тією, яка має бути в тих кімнатах. Але роль ця не повинна дістатись жодній іншій жінці, і найменше тій, що він собі її намітив. Не знаю, звідки і яким чином, але відчуваю, що захлинаюсь від зненависті до його нареченої. Ще не знаю, хто і яка вона, але моя розпалена уява не лишила на ній жодної сухої ниточки! Я вже висміюю, зневажаю її. Вона вже в моїх очах така собі.
Ноги дрібно тремтять підо мною. Почуваю: якщо не сяду або не зіпрусь на щось, то впаду. Север ніби відгадав мій намір. Бере мене за руку і садовить на сухий пеньок верби. Не дивлюсь на нього і думаю своє: чи він справді підлий, чи лише великий боягуз, — міркую порівняно спокійно.
Адже він міг з першого поцілунку поставити між нами справу ясно. Міг мені одразу сказати, що ніколи не зможе одружитись зі мною, бо для життєвої кар'єри потрібно йому багату дружину. Багату дружину? А може, тут не тільки в грошах справа? Бувають же зобов'язання й іншого порядку. І мені хочеться, наче це може хоч трохи виправдати його, аби перешкода, яка лягла між нами, була глибшою, болючішою за гроші. Коли вже так марно має загинути моє кохання, то хотілося хоч би пошану до нього якось урятувати.
Север мовчить. І тому мені припадає цей нелегкий обов'язок…
— Хто то? — запитую, намагаючись говорити спокійно. Він знизує плечима, ніби хоче скинути з них тягар.
— Я ще не женюсь, Славо (вже не "мишко"). Я тільки перебуваю в дуже важкій, дуже неприємній для мене життєвій ситуації… І ти не повинна зневажати мене, поки не вислухаєш.
Сміюсь прикро.
— Чому ти так пізно згадав про сповідь?
Хоч, власне, в чому те спізнення? Ще так недавно здавалось мені, що могла б я його однаково любити, незалежно від того, ожениться він на мені чи не ожениться. Звідки тепер цей нестерпний біль? Де взялось місце на ревнощі, коли вірю йому, що він тільки мене кохає?
— Я слухаю тебе…
Затуляю обличчя долонями, щоб нічого не міг вичитати з нього, і слухаю. Одним шляхом ідуть його слова до мене, а іншим, рівнобіжним[164], снуються мої спантеличені думки.
Север:
— Вона називається Емілія Задорожна.
Мої думки: "Старомодне, шляхетське ім'я. Пахне ваніллю й старою бабусиною скринею".
— Гарна?
Не повинна була я ставити цього банального запитання. Хіба про мене можна сказати — гарна? А проте Север мене любить.
— Так собі. Здається, досить пристойна.
Уявляю собі дуже правильне, дуже біле і дуже холодне обличчя. Шия мусить бути довгою і відповідно тонкою. Повинна та Емілія носити шнурівку.
— Дочка радника Задорожного. Одиначка.
Мої думки: "В "Добрих порадах для тих, хто бажає вступити у подружній стан" виразно, без дальших пояснень стояло: "Не одружуватись з одиначками".
Справді. Чому панство Задорожні мають тільки одну Емілію? Коли було більше дітей і вимерли, то це теж доказ проти них. Спадкова фізична кволість. Коли пані Задорожна не могла більше дітей мати, то тут щось не в порядку в родині. Тут теж можна побоюватись якоїсь спадкової недуги в дочки по матері. Характер одиначок і їх норови — окрема тема.
— Ти мене слухаєш? — питає Север.
— Очевидно. З найбільшою увагою.
…З Задорожними знайомий він ще з гімназії. Радник Задорожний організовував у той час активні гуртки борців проти нікотину й алкоголю. Северові та ідея тоді дуже подобалась. Відомо, що горілка і тютюн — це державні монополії і боротися з ними — це ніби боротися проти інтересів держави. Це його найбільше притягало. Запалився був цією ідеєю. Їздив по містечках і селах з протиалкогольними рефератами, організовував пересувні антиалкогольні і антинікотинові виставки, розліплював пропагандистські плакати, організовував масові присяги в церквах. Це були перші Северові канікули після атестату зрілості. Наприкінці серпня (тут знову насторожились мої думки, чому він так чітко запам'ятав дату) заїхав був до Задорожних. Мала відбутися в домі Задорожних невеличка конференція в справі зимового плану їх антиалкогольної кампанії. Хтось з присутніх висунув його, Севера, на чоло організаційної комісії.