Високо несучи честь-гідність роду, кожен князь-старши-на не першим хотів прибути на раду про справу спільну, зумисне гаявся, запізнюючись на домовлений час. Але ж день один для всіх, ще до ночі дотягнеш. Так усі виважили свої дороги, що до погосту вийшли мало не всі десятеро водночас.
Усе ж першим приїхав Всеславів друг, Колот,— верхи і сам. Кінно і теж без проводжатих з'явилися Дубун і Чамота. І той і другий князь-старшини віком хоч і літні, років під п'ятдесят, але свіжі, сильні. І ці —друзі. Будучи слобожанами, вони перед Чорним Перуном скріпляли побратимство. Всеслав знає їхні мислі, вони знають бажання воєводи.
Надаючи перевагу досвіду довгого життя, росичі не завжди обирали старших правити родом. Буде все гаразд, і Колот, як і Дубун з Чамотою, постаріються не в ряду, а в княженні.
Прибували до погосту і старійшини. Стомленого старого Келагаста проводжаті зсадили з коня і під руки провели до місця. Всеславів батько, Горобій, сам зліз з коня, але йшов, розкарячивши натруджені їздою ноги. На возах їздити б старцям, та по зимовому бездоріжжі не пройдуть колеса.
Тому зло поглядав Велимудр, у нього нили всі кості. Біляй і Могута приховували досаду, а Тиудемир сердито бурчав, нарікаючи, що його потурбували: почекати не могли, поки протряхне земля, хіба так довго чекати?.. А Плавик сприкрено хмурився, ховаючи очі під сивими кущами брів.
Старійшини... Вони вже перебороли страх земного швидкоплинного буття. Аюбов до життя згасала: жила викликана цією любов'ю віра в безсмертя духу.
"Але ж ні жоден не поступиться князюванням молодшому, дужчому тілом, бадьорому духом,— думав Всеслав.— Багато обізнаності в старості, хто ж піде проти права старшого? Розуму багато, але ж розум усушений, як підсічене дерево. Звичаєм, пам'яттю тримається роське плем'я. А новому немає місця в звичаї".
Князь-старшини підходили, вклонялися один одному до пояса. Кожен брався обома руками за гарячі челюсті огнища в знак шани до вогню-сварожича. Всі разом князі наблизилися до богів. Перед Сварогом поклали на землю зброю: князівські сокири-чекани на рогових рукоятях, насічених золотом і сріблом. Проводжаті з'юрмилися позад князів. Келагаст, чий рід вважався від старшого із семи братів, проказав молитву до Сварога. Без клятв, без словесних прикрас, не обурюючи бога возвеличуваннями, не ображаючи себе приниженнями, Келагаст говорив Сварогу про вічну дружбу тверді земної і тверді небесної. Згадав про душі предків, які спілкуються з богами на роському небі.
За правом старійшин, яким уже видно межу земного буття, Келагаст казав Сварогу про близьку з ним зустріч в позахмарному житті. А просив Сварога лише про одне: щоб він разом з іншими богами побув на погості, де нині зібралися князі з турботою про роське плем'я.
Тільки скінчив Келагаст, як його проводжаті прибігли з головешками з огнища. Келагасту подали білого півня, ноги й крила в якого були зв'язані ликом. Гострим ножем Келагаст одрубав голову завмерлій пташині. Скропивши півнячою кров'ю ноги Сварога, старий кинув у вогонь жертву. Затамувавши подих, усі вслухались. І Колот упевнено мовив:
— Я чую, чую!
І всім почувся в шумі вітру новий звук, ніби далеко загуркотіло. Сварог прийняв жертву.
Князі повсідались біля огнища за старшинством родів. Вище всіх, тобто навпроти чола печі, дали місце Келагасто-ві, праворуч від нього — Горобію, рід якого вважався від другого брата. Третім сів Велимудр. Тиудемир, Чамота і Могута опинилися в кінці — їхні роди вийшли від Скіфа. По ліву руку Келагаста сидів Всеслав, на знак підлягання слободи спільній волі всіх десяти князь-старшин.
Місцями на погості і більше нічим не рахувалися між собою роські роди. А зібратися для спільної справи племені не на погості не згодився б жоден.
"Влада..." — думав Всеслав. Троє його слобожан спостерігали здалеку. Не можна спати при старійшинах під час ради. І Крук, і Щерб, і Ратибор однаково знають наміри свого князь-воєводи.
Князь-старшини величаво-спокійні. Обличчя старійшин темно-коричневі і взимку: стара шкіра навічно видублена сонцем і вітром. Усі барви мокрого снігу опускаються на груди. Волосся на голові підстрижене рівно і під кінцями пасем видно шиї, худі, потяті борознами зморщок. Пальці — як коріння.
"Кого боги люблять, той помирає молодим",— згадує Всеслав ромейську приказку. Не про довгі роки життя лукаво-мудрі ромеї вигадали приказку. Злинялість душі, сутінь розуму, темнота серця — ось справжня старість.
Погляд у К.елагаста світлий, розумний. Всеслав знає, що і Горобій зрозуміє воєводу не самою батьківською прихильністю до сина.
6
Молодим не належить радити про великі справи, молоді чекають віддалік, не чують мови старшин. Тлінні образи нетлінних богів-покровителів терпеливо стоять на погості.
— Все на нас та на нас лягає тягар із Степу. Думайте, князі! Не витримає слобода, погибель буде росичам. А задніх, можливо, наситившись нами, степовик не зачепить.
Всеслав роз'ятрює, твердить своє. На те й слобода, щоб не пускати степовиків. Адже не зміниш нічого. Так було, так буде. Не покидати ж споконвічну дідизну та лізти на глухий берег Дніпра. Правда, там степовики не ходять. Там
від розливу-озера дніпровського, від Кінського лугу дрімучі ліси, в лісах великі річки, набагато повноводіші за Рось. Від Кінського лугу — Самара, через півдня — Ворскла, через день — Псьол, потім Сула, Супій. А між річками драговина, болота, трясовинні мочарі. Проходу там немає. Шлях з півдня на північ іде між Інгульцем та Інгулом. Тут рівчаки з добрими перебродами допомагають водопоями, лісових нетрів немає, тут можна переїхати возами на високих колесах. Дорога із степу виходить просто до росичів, на слободу.
На князівських зібраннях не заведено перебивати. Говори скільки бажаєш. Але не нарікай, коли недоречне слово твоє тобі ж прямо в око повернуть, мов стрілу. Терпеливі слухачі у Всеслава. Недарма, треба сподіватися, нині воєвода нагадує загальновідоме. До чого він хоче підвести?
Зліва від росичів живуть каничі. їхні поляни з півдня відмежовуються Россю, зі сходу — Дніпром, із заходу — землею росавичів. Правіше по Росі до річки Роставиці живуть ілвичі. Вони кількістю сильні, в їхньому племені двадцять три роди проти роських десяти. А воїнського порядку в ілвичі в мало, слобода в них слабка. Ні для чого їм тримати багато слобожан. Навпроти ілвичів Рось тече болотисто, той берег густо лісом заріс, у лісі яри, гори, кручі. Там прохід лише для мисливця, та й той намучиться. Ведучи коня під в'юком у руках, він навряд чи продереться від галявинки до галявинки. Там ручаї у наставлених бобрами загатах і влітку розбухають у повенях.