На західному краю поляни здіймався пагорок, круто і напівмісяцем зрізаний з південного свого боку, відкритого до поляни. До зрізу пагорба було прибудоване нешироке накриття, що спиралося спереду на круглякуваті стовпи. Дернова покрівля, продовжуючи верхів'я горба, зрослася з ним, і висохлі стебла бур'яну звисали з иеї, як мертве волосся. Всередині стояли низькі лави і були поприлаштовувані огнища. Подекуди лежали невеликі полінця сухих дров, заготовлені з осені останніми відвідувачами погосту.
Ця особлива споруда, без передньої стіни, вузька і довга, вигнута, що ніби ввійшла під пагорб, могла бути для людей тільки тимчасовим притулком, бо люди тут не господарі, а тільки гості. Отому й називалися священні місця слов'ян, влаштовані в усіх племен за одним зразком, погостами. А господарі, і владики тут — боги, спільні для всіх людей слов'янської мови на Росі і на північ від неї, по всьому Дніпру.
Повелителі слов'янської небесної тверді стояли напівко-лом, спиною до горба і ликом на схід. Вони не бажають тісноти, їм не потрібні дахи, вони полюбляють вільне повітря. Посередині — Сварог-Дажбог заввишки на три сажні, поруч нього — Хоре. Праворуч від них — сім навів — пращурів слов'янських, ліворуч — сім жінок — прабабок. Це радуниці-роданиці, боги-душі води, лісів, легкого повітря.
Всі боги дивляться на схід сонця, і всі вони добрі, злих між ними немає і не було. Не лише очима — росич бачить кожен образ своїх богів внутрішнім зором. Боги росичі в добрі і дивнопрекрасні. Майстри, які творили видимий образ богів, уміли знайти таїну краси, властиву лише росичам.
Слобожани спішились, кожен поклонився богам, як кланялися батькові, матері, князеві — низько-низько, дістаючи пальцями правої руки матінку землю, яка знає правду людського серця.
В шанобі до погосту воїни тихою ступою провели коней краєм, до нижнього кінця накриття, де була конов'язь. Кінь чистий, гощення його на погості разом з людьми не заважає богам.
Зимами росичі навідують погост тільки в особливих, як сьогодні, випадках. Зимовий сонцебіг святкувався кожним родом окремо в своєму граді. Бурі намели снігу, який, підбившись у затишні місця, лежав зернистими смугами там, куди не діставало сонце. В чорних, голих верховіттях буків, в'язів і лип свистів вітер і, завихруючись на поляні, нагинав високі бадилини.
Для Всеслава боги були німі, але уважні друзі. Він знав: ні Сварог, ні Хоре, ні нави не могли сказати йому слова, не могли зрушитися з місця. Та й не треба було цього. Владики погосту зримо означили душу слов'янської мови.
Вони, говорячи із сумлінням роського воєводи, пов'язували його душу з його справою і були йому потрібні, як згодом прапор став потрібним бійцеві.
Не заважаючи замисленому воєводі, його провожаті розклали в найближчому огниську маленьке багаття, викресали вогню. Дим, повагавшись, метнувся праворуч, ліворуч, наче людина, що не знаходить виходу. Потім потягся під дах, заструменів назовні і вгору, де з краю дернової покрівлі зривав його вітер.
Пахло рідним запахом дому. Огнище з його запахом, з теплом, з верхом, темним від кіптяви, було священним для росича, в ньому здійснювалася добра таїна вогню. Коли огнище розжариться, а внизу зберуться жахтливі жарини, добре смажити смачне м'ясо. Радісно чути буркотіння казана з варевом. Палянички і хлібини спече вміла рука в приску. А потім під золою, дрімаючи, вогонь буде чекати цілу довгу ніч, поки на світанні його розколошкає дихання міха в руках господині.
Ратибор ліг перед огнищем. Добре лежати перед огненним чолом печі, милуючись мінливо-чарівним трепетанням вогню. Незабаром Ратиборова голова опустилася на руки. Побігли, поскакали чоловічки, піші й кінні. Застрибали маленькі огненні звірята. І текли, вилися живою річкою по відунівському чолі огнища. Знайоме все. Так у дитинстві ставалися огненні чуда, так вершаться вони й тепер однаково і для важкого, могутнього тілом, твердого душею Крука, і для не менш могутнього тілом і ніжного душею Ратибора. А впіймати б чоловічків, наловити б звірків чи краще податися разом з ними сяйнистими дорогами вогнів, полетіти, не відчуваючи тіла. І вже стають такими легкими, такими простими порухи рук, ніг — без ніяких зусиль. Не забути б, як літають... І розривається завіса між сном і явою, нема ні вогню, ні чоловічків, що живуть у ньому.
Щерб набрав оберемок вогкого бадилля, кинув у вогнище. Став густішим і почорнів дим. Марна праця, здавалося б. Вітер приб'є і розвіє дим ще до того, як він дійде до верхів'я дерев. А звичай непорушний: перший, хто прибув на погост, повинен пустити дим, щоб знали — в святилищі є люди. Влігшись, Щерб одразу заснув поруч з товаришами.
Коні понуро дрімали на прив'язі, забувши погризти поперечину конов'язі. Всеслав сидів на кинутому коло огнища сідлі. Схрестивши ноги, воєвода дивився, не бачачи, на чорні від дощу спини богів.
"Одною мовою говорять усі слов'яни,— думав Всеслав,— живе одним звичаєм уся слов'янська мова від Росі до Прип'яті і далі — до самого Холодного моря. Що ж тоді таке рід, у чому ж тоді родова особливість, навіщо вона? Між росичами сім родів зачинають себе від семи братів, а три, будучи в усьому росичі, своїм предком вважають Скіфа. А живуть разом з росичами, не з канича-ми, хоч каничі всі називають себе скіфами. А чи є між росичами і каничами, між усіма різнозваними племенами Поросся хоча б у чомусь маленька різниця? Ні. То навіщо одні від одних відділяються? Повсюди відходять викидні, розриваючи родинність. А роди між собою сваряться за покоси в спільній для всього племені заплаві Росі. В кого багато дівчат, хочуть до себе зятів брати. У кого мало дівчат — правлять великі викупи. В чому ж запорука роської єдності?" — питав себе Всеслав, наснажуючи розум до зустрічі з князь-старшинами. І відповідав: "Тільки в слободі. Тільки в братстві чоловіків десяти родів. Із слободи йдуть зв'язки через давніх побратимів, які дали клятву Чорному Перунові роських воїнів..."
Стліла димна трава в огнищі, від купи роз'ярілих вуглин пашить жаром. Темне обличчя князя здається залізним. Поснулі слобожани марять, як малі діти. Молодим усе відомо, все просто.