Незабаром з Фракії ринули втікачі, як вода із ставу, прорвавши загату. Комес приймав людей заможних, для інших ворота закривалися:, нема місця, нема хліба! Нехай піддані, які шукають порятунку, ідуть в інші фортеці чи в Сардику.
Ще день чи два — і дорога спорожніла. Розійшлася чутка, що слов'яни обложили і взяли місто Філіппополь.
Фортечні склади продавали продовольство, зерно і сіно за почетверенними проти Сардики цінами.
Усе, усе, до найменших дрібниць, схожих між собою, як два стертих обола, нагадувало італійську війну, пагубний час, загиблі роки. Сидіння в фортецях чи в акрополях міст, стіни яких розруйновані. Невідомість, як цілковита відре-ченість від світу. Чутки тривожні і суперечливі, джерело яких не встановлять і сім мудреців. Незабаром комес Крумії ще підвищив ціни на продовольство.
В Італії ромейські начальники квапились наживатися на голоді тих, кого охороняли. Була витворена маска далекоглядної добродійності: дорожнеча змушує людей менше їсти, і фортеця зможе протриматися довше.
— Ми зуміємо відкрити Крумію варварам,— обіцяв товаришам Голуб. Ільменець звик не лише до мови ромеїв, а й до їхніх висловів. А варвар означало "неромей".
Варвари не дійшли до Крумії. Прибув перший гонець. Філіппополь був обложений, але зумів відкупитися. Варвари розбили багато фортець, розгромили війська і, зібравши здобич, відходять. Скоро стало відомо, що варвари пішли за Планини. Комес оголосив дорогу вільною. Йому можна було вірити. Він втрачав прибутки від торгівлі.
Мандатор, який супроводжував скарбницю, хотів ще зволікати зі страху перед бандами. Товариші вирішили не чекати конвою і каравану купців, розраховуючи на силу коней. Скоро коні загинули. Вони в собі, очевидно, винесли зачатки мору, який починався в фортеці. Звичайне лихо, яке виникає від скупченості. У спустошеній країні не можна було ні купити, ні відібрати коней. Ветерани пішли пішки.
Домовившись між собою, досвідчені бійці обмежилися обороною. Солдати-новачки корчили страшні гримаси — так їх учили,— голосно ухали, та викидали спис на всю довжину рук повільно, без справжньої сили. Легко відбиваючи удари, ветерани вловлювали мить: непомітний, коротенький, ніби змах меча, і спис перетворювався на обрубок.
— Спокійно, спокійно, Алфене,— приказував Голуб, відчуваючи, як у того запалюється серце. І сам Голуб уже ледве стримував бажання розчерепити одну, другу з дурних голів, які самі просилися під удар.
Недосвідчені солдати виявилися безпорадними перед старими. І це було знайоме з італійської війни. Але трупи могли викликати погоню. Нерозумно залишити слід крові.
Вибивши чийсь меч, Алфен гнівно кинув його. Вдарившись об каміння дороги, залізо з виском злетіло над головами солдатів. Солдати позадкували.
Старший не посмів вимагати продовження сутички. Він злякався. За півтора десятка років служби йому не доводилося зустрічати таких бійців. Він думав: бродяги, йому здалося, вони збентежилися, коли їм було наказано зупинитися. Невдача. Над ним будуть сміятися. Адже вони
показували ситовник, пояснювали, що це пропуск сирмій-ської префектури. Та хто ж уміє читати!
На спинах в Індульфа, Алфена і Голуба висіли важкі мішки, які розпалили жадібність старшого. Товариші перейшли в наступ. Солдати розбіглися, звільняючи дорогу.
Старший, утікши найдалі за всіх, крикнув: "На збір!" Здалеку солдати дивилися на бродяг, яких не вдалося роздягти. В казармах вони чули казочки про бійців, здатних поодинці перемагати мані пули. Виявляється, то не були казочки. Старший покликав:
— Егей, сенатори 1 ! Ходімо з нами. Легат дасть кожному потрійну платню.
Довгобороді, чорнолиці, важкі, поки битва не робила їх рухливими, троє товаришів давно не вважали себе молодими. Голуб помахав рукою в знак заперечення і відповів:
— Де там нам! Ми бредемо до огнища гріти кості і відпарювати мозолі. Прощай!
— Прощай! — повторив легіонер, вкладаючи/в коротке слово всю свою зневагу. Подумати лише, не одну потрійну платню — ці ветерани могли б отримати і центурії! — Щоб тобі пекло замість огнища і камінь під голову замість подушки! А ввечері сідай на дерево, як ворона, аби тебе не обігріла вовча паща...
Над імперією, як вважали сільські жителі, паганоси, зависли прокляття старих богів, перетворених на демонів, які здобули нову силу. Вовки цим користувалися.
Хитрий, сміливий звір. Давні оповіді розказують не про зграї, про армії хижаків. І були то звірі розумніші, відважніші за своїх нащадків, які виродилися від страху перед людиною. Імперський вовк звик до людини. Індуль-фові доводилося чути, що в Італії живе в десять разів більше вовків, ніж людей. Скільки вовків у Фракії?
В Крумії вони розважали* Індульфа. Фортеця замикала ворота перед заходом сонця. Вечірні тіні підкреслювали глибину колій на дорозі. На п'ять чи шість стадій довкола фортеці було вирубане дерево й кущі. Трава була витовчена, як на пасовиську: вдень пускали сюди коней і биків.
Вовки знали час закриття воріт і звук дзвону, яким перед заходом сонця попереджали про непорушне правило: хто спізниться, ночуватиме під муром. Тільки стискалися важкі щелепи воріт, як вовки показувалися зі всіх боків.
25 в г ванов
769
Тут вони були хоробріші, ніж на березі Варязького моря чи в приільменських лісах. Імперські вовки тяглися до людей із зловісним нахабством. Побоюючись стрільців, звірі поступово стискали кільце довкола Крумії. З темнотою вони опинялися в рові. Обнишпоривши все, зникали.
Старожили з крумійського гарнізону запевняли: на ніч вовки залишають сторожів. Сторожі міняються і стежать, чи не впаде хто з муру. Якось з нудьги Голуб випробував. Із муру скинули туго зав'язаний куль соломи. Смолоскип освітив обманутого звіра, який встиг впитися в приманку.
Солдат мав рацію, потрібен нічліг, вирішили друзі. Дочекавшись, коли солдати зникнуть, вони попрямували до башти в руїнах. У проломі Алфен мовчки показав на свіжий кінський послід. Відступити? Назустріч вийшов чоловік в обладунку ромея. Вітаючи відкритою на знак миру долонею, він сказав:
— Дружба вам, хоробрі люди! Тут вільні люди, чесні скамарі.
— Я не дурень,— з підкупливою відвертістю вів далі Георгій,— Щоб спробувати вас пограбувати. Я бачив, як ви гралися з солдатами. Та й нам не потрібна здобич, ми ситі сьогодні, і нам вистачить на завтра.