Іоанн казав:
— Ці люди очевидно, рішуче прирекли себе на смерть. Навіщо ж, Пресвітлий, нам, людям із здоровим глуздом, випробовувати на собі сміливість тих, хто цілком зневірився в житті? Нехай їм тяжко. Але таке буде надто тяжким і для нас, які змушені битися із смертниками. Адже відомо: смертник здатний на надзвичайне. Ці анітрохи не завагалися, навіть по смерті Тейї. Ми вже два дні билися в небаченій битві героїв. Я знаю, що ви, як і я,— Іоанн звернувся до начальників,— ніколи не чули, щоб набагато слабший кількісно стояв у відкритому полі два дні із світанку й до ночі, ні на п'ядь не подавшись назад. Це жахливо, Пресвітлий.
Іоанн змовк, переводячи подих. У шатрі було тихо, Нарзес, перебираючи чотки, німо шепотів сухими губами.
— Повір же мені, прошу тебе, Пресвітлий, прошу,— вів далі Іоанн.— Повір мені! Для розумних людей досить отримати перемогу, а перемога в тому, що ворог відходить. Ці хочуть навіки покинути імперію. Відпусти ж їх, Пресвітлий. Таке захоплення часом переростає в біду.
Після Іоанна ніхто не захотів говорити. Головнокомандувач не зміг зустрітись навіть поглядом ні з жодним полководцем. Усі ховали очі. Щоб Пресвітлий, із властивою йому проникливістю, не прочитав у них те головне, про що не варто говорити: солдати не хочуть більше змагатися з безумцями.
Нудним голосом, повільно-повільно Нарзес диктував писцеві пишні фрази, з допомогою яких Намісник, недостойна Тінь Найєдинішого, сповіщав Юстиніана Великого про закінчення вісімнадцятирічної війни.
— Ні! Закресли слово "закінчення", напиши—"завершення",— виправився Головнокомандувач. Війна припинилася. Тепер він Намісник.
Голос у Намісника був тонкий і писклявий, чого ніхто не помічав за звичкою, як не помічав і він сам. Його обличчя, яке в небезпечні дні заколоту Ніка мало, що рідко буває у євнухів, риси чоловіка, зробилося лицем старої баби, черниці, сточеної постом. Під підборіддям балабушком висіла суха шкіра, беззубий рот зібрався зморшками, як гузирець калитки. Але волосся на голові вціліло. Велізарій уже давно лисий. Нарзес ще не цілком посивів, брови й досі чорні. Нині він — переможець Італії. Ось він і затьмарив великого полководця, героя імперії, самця з гіллястими рогами. Він любив писати сам. Сьогодні боліло плече, судомило пальці. В Італії є гарячі джерела, які допомагають від хвороби кісток.
— "Віднині Найпросторіша Твоя Імперія розкинулася до Світового Океану...— з.натугою підбирав слова Нарзес. Мало слів. Усі вичерпані, треба вигадувати нові, щоб гідно відзначити перемогу, яку здобув базилевс.— Усі славлять Твоє Ім'я, Найзвитяжніший, бо ти Єдиний і Твоя Перемога, як бог, і Твоє Найвеличніше Ім'я в усіх на устах..." Не забувай великих літер,— нагадав Нарзес писцеві.
Скарбниця, що береглася в Кумах, загинула разом з кораблем, на якому Тейя вивіз її з фортеці. Нотарії склали акт на підставі слів готів. Свідчили Алігер, Індульф та інші. Спочатку Нарзес висловив сумнів. Індульф сказав:
— Вважай, переможцю, що морська паща не така зажерлива, як людська пелька. Як хочеш. А я свідчу — золота немає! Твій володар і ти побачите його тільки на вашому Страшному Суді.
Це неприємність. Про неї Нарзес сповістить згодом, щоб зараз не вносити краплинку гіркоти в чисту радість Божественного.
Нарзес сам спостерігав, як відходили рештки італійського війська. Списи, приторочені ременями, утримували поранених у сідлах. Декого везли на ношах, підвішених між двома кіньми. Смерділи гноєм задавнені рани.
Нарзес не думав порушувати домовленість. Він дав італійцям охоронну грамоту і супровідників. Що могли — вони вивезли у сідлах, звичайно. В покинутому таборі Нар-зесові солдати взяли мізерну здобич.
Слова не скорялися. Писець поклав стилос і завмер.
Нарзес стомився. Як і всі. Пресвітлий дивився на свою руку, наче бачив її вперше. Персні не трималися на вихуд-лих пальцях.
Що сказав цей Індульф про щастя? І чому він не одразу впізнав тебе, Нарзесе?
Давні друзі забираються, як Філемут. Ти старий, І Іар-зесе, ти незабаром заберешся, ось і Індульф не одразу впізнав тебе. А чи був ти щасливий хоч один день?
Життя минулося марно. До чого все це? Суєта суєт...
Розділ шістнадцятий ЗДОБИЧ
І довго ще слід їх горів. І курились поля смородом сірки...
Із стародавніх авторів
І
Після Топера, набитого людьми, як гніздо бджіл, імперія здавалася росичам особливо безлюдною. Ніби тут справжня пустеля, а не в степах, не в зарослих протоках Дніпра. Повсюди гори, на горах — ліси, над лісами — хмари.
У простоті свого буття росич звик бути розумно ощадливим. Негоже було росичу просто кинути недоїдений шматок, поношену взуванку, стару сорочку. Не від скупості: сам старальник знає ціну роботі. В речах росичі любили добротність, в конях шукали силу і прудкість, а в собі — вміння й хоробрість. Здобич, що нині потрапила до рук, здавалася не лише несказанно багатою, але навіть надмірною, обтяжливою.
На вузькій дорозі, звідки не звернеш ні праворуч, ні ліворуч, понад шістдесят ромейських стадій, понад дванадцять роських верстов зайняв обоз. І то було тісно. І то клишоногі воли спотикалися, втикаючись у заденок передньої підводи, що ледь сповільнила хід.
У порівнянні з роськими фракійські бики виявилися дрібними і малосильними. Видно, ромеї ще не навчилися домішувати в домашню череду вільну кров диких турів. У тутешнє ярмо дніпровський віл не втисне товсту шию, і на три чверті буде ярмова загністка — заноза-притика.
Та й коней ромеї теж не можуть запрягати. Тутешній хомут злаштований на кшталт волового ярма і душить коня. Росичам довелося на ходу перешивати-переладнувати нерозумну ромейську упряж.
Тисячі коней і биків потребували догляду. Тутешні трави бідніші, мізерніші за степові і роські лісові. Ще добре, що ромейське небо не скупилося на тепл4 дощі. Обоз ішов верстов дванадцять-п'ятнадцять у день. Розпряжена худібка паслася на спілих хлібах, обскубувала виноградники, об'їдала плодові сади, маслинові гаї.
На ранок курили пилюкою витолочені поля, стирчало голе гілля обламаних, обгризених дерев.
Гори, ліси, кущі, селища обступили дорогу від Топера до гирла Гебра. Ще тіснішою, ще в'юнкішою стала дорога вздовж Гебра на північ. Не знайти поля, де зібрати воєдино обоз. І якби знайшлося — як збити розтягнуті на дванадцять верстов підводи, коли голову від хвоста відділяє денний перехід!