Знову сонце хололо, збираючись заховатися в море. Холонула й битва. Ромеї першими почали відходити. З італійської фаланги замість дротиків виривалися виклики, отруєні жорстокою і нехитрою солдатською іронією:
— Приходь завтра ковтати залізо!
— Не забудь застібнути панцир!
— Захопи з собою життя, я візьму його!
Так само лежали мертві, так само літали стрижі, так само змінили їх кажани. Кричали сови.
Так само цілу ніч чорна паща ущелини, нічим і ніким не захищена, була відкрита для ромеїв, і жоден з них не подумав потривожити сон італійців.
Під Молочною горою, на вузеньких смужках суші під кручею, валялися уламки італійського флоту і не поховані кістяки італійців, очищені і вибілені крабами і пташиною.
Для людини немає вічності, а є одноманіття повторення.
Вранці третього дня італійці підняли перед своєю фалангою хрест, зв'язаний з двох сарисс,— виклик на переговори.
Нарзес звелів вивісити біле покривало із свого намету на знак згоди прийняти повноважних.
Імперія перемогла. Нехай порожні, нехай зруйновані, міста Італії отримають податкові листи. Кожен ще живий підданий буде зобов'язаний платити тридцять різних податей. Землевласників об'єднають в курії з круговою відповідальністю, і кожний власник здобуде право розпорядитися не більше ніж четвертою частиною своєї землі, худоби, знаряддя. Три чверті його маєтності імперія вхопить одразу, як заставу. А невиплати будуть переслідувати спадкоємців і спадкоємців спадкоємців, стаючи набутком роду, якоюсь постійною ознакою підданого, наче вовна вівці, м'ясо вола, коров'яче вим'я.
Останні непіддані наближалися, щоб здатися імперії.
Намісник Божественного, видима Тінь базплсигл, Голом-нокомандувач Заходу, багаторічний Хранитель Священної Скарбниці, колишній бранець, виловлений імперським солдатом у Вірменії дитиною і скалічений работорговцем, Нарзес марно шукав знайомих рис під шоломами послів останнього війська Італії.
Даремно вдивлялися і ромейські воєначальники; маски з бруду і вибуялих борід замінили обличчя.
Не лише Індульф, якого знав багато хто, залишився невпізнаним. Ніхто не впізнав Геродіана, колишнього ро-мея, колишнього ромейського полководця, колись начальника піхоти, який перейшов до італійців. Хоч саме Героді-ан відповів на запитання Нарзеса про старшого:
— У нас немає старшого, ми всі уповноважені військом, усі ми — старші.
— То ви не обрали наступника Тейї? — спитав Нарзес, не бажаючи вимовляти слово "рекс".
— Ні, не обрали,— відповів інший італієць.
— Ви хочете здатися імперії? — знову задав питання Нарзес.
— Ні, ми не здаємося,— сказав третій італієць.
— Чого ж ви тоді хочете від мене? — здивувався Головнокомандувач Заходу.
— Ми відчуваємо, що боремося з богом,— відповів Алі-гер, Тейїн брат.— Доля проти нас. Ми не хочемо і не маємо більше сил, щоб протидіяти Фатуму. Пізнавши цю істину, ми змінили намір битися до кінця нашого чи вашого, ромеї. Та ми не бажаємо жити під владою базилевса. Ми навіки підемо з Італії. Ми скоротаємо дні, дані нам богом, десь, де нас приймуть, де для нас знайдуться вільні землі, де про твою імперію, Пресвітлий, дише чули. То дай же нам піти мирно. Ти не переміг нас. Тому ми вивеземо на сідлі гроші, які кожен із нас відклав для себе під час нашої служби в Італії. Ти почув наш голос, Пресвітлий.
— Ти говориш зухвало,— мовив Нарзес.
— Хто говорить правду, не буває зухвалим,— заперечив Геродіан.
— Але ж ви переможені! — наполягав Нарзес.
— Хіба хто-небудь із нас визнав себе переможеним? Ти граєшся словами, Пресвітлий,— сказав Індульф.
Мимоволі наставивши вухо, Нарзес вслухався в голос, який здався йому знайомим. Італійці мовчали.
— Я міг би повернути тобі твої слова. З більшим правом,— сказав Нарзес Індульфу. /
Не дочекавшись відповіді, Головнокомандувач звернувся до всіх італійців:
— До того як обміркувати вашу пропозицію, я ставлю одну умову. Якщо я і погоджуся відпустити готів, які не були раніше підданими імперії, я залишу полоненими всіх перекинчиків і всіх італійців. Нехай їхню долю вирішує сам Божественний Відбудовник імперії.
— Ні,— відповів Алігер.— Вони,— і Тейїн брат вказав на готову до бою фалангу італійців,— не згодні. У нас немає більше рекса. Та ми шануємо пам ять благородних Ільдибада, Тотили і Тейї. Вони ніколи не видавали своїх. Ми не оганьбимо спокій їхніх душ підлістю зради. Я бачу, Пресвітлий, ти хочеш битися. Давайте битися!
— Немає більшого безумства, як улаштовувати власне щастя,— вголос згадав Індульф слова незнайомця, який колись кликав його покинути справу ромеїв.
Ці слова тривожно озвалися в душі Нарзеса, як щось значне, але мовлене чи прочитане мовою, якою не дуже добре володієш, і що тому набирає особливої глибини.
Нарзес замислився. Повноважні італійців намірялися піти. Головнокомандувач підняв руку.
— Зачекайте! — І звернувся до Індульфа.— Я впізнав тебе.
Як людина, здатна владарювати, Нарзес запам'ятовував обличчя та імена людей, яких зустрічав хоча один раз.
— І я не одразу впізнав тебе,— відповів Індульф.— То лише для споминів ти просив нас зачекати? Привіт тобі. Ми йдемо битися.
— Ні, ні. Дайте мені час подумати. І я дам відповідь усім вам. Зачекайте. Зачекай і ти, воїне, що колись не послухався базилиси...
Розстелили килим, щоб послані італійського війська могли перепочити з честю. Принесли вина, ласощів.
У таборі італійців не було нічого, окрім конячого м'яса, і повноважні відмовилися від почастунку.
Італійська фаланга стояла на своєму місці, замикаючи вхід в ущелину. Повноважні відмовилися сісти.
Уже не було жодного солдата, який не чув би про завершення війни. Начальники пішли на раду в намет Головнокомандувача. Марними були зусилля центуріонів та інших командуючих вишикувати мані пули й когорти, марно вожді федератів намагалися зібрати бійців. Щось зламалося в ромейській армії.
Солдати, які билися з італійцями, самі, припинивши рубку, відступали і відступали, поки не підійшли крокім на триста. Тут їх вдалося зупинити, але ис наказами, а переконуванням в очевидній небезпеці відходу з поля бою.
Про солдатів думав Іоанн, небіж Віталіана, як його називали на відміну від багатьох інших Іоаннів. Віталіан, знаменитий вождь готів, який служив Візантії, збурив імперію заколотом за правління Анастасія, потім був при-ласканий Юстином, заманений до Палатія і зарізаний. Нар зес, не бажаючи сам вирішувати долю останніх італійців, хотів опертися на загальну думку.