Прокопій казав:
— Кому віє вітер щастя, той може замислити й невдале. З ним не скоїться лихого. Але невдасі нема щасливих вирішень. Доля позбавляє його здатності чути й бачити...
"А хто ж ти, хто ти?" — запитував себе Індульф.
Велізарій відплив у Далмацію чекати підкріплення. Індульф вважав за краще залишитися в остогидлій Анконі —-він не хотів Велізарія.
З Далмації Велізарій послав Валентина і Фоку допомогти Римові. Італійці перемогли військо, обидва полководці залишилися в полі. На півночі італійці взяли сильну фортецю Плацентію.
Тотила затис Рим, у якому командував старий Бесс, Бесс-черепаха, безжальна тварюка непоборної жадібності.
Хліб був у Бесса. Римляни з'їли траву, з'їли котів, собак, щурів, горобців, ворон, з'їли покидьки, їли одне одного. Бесс і його солдати торгували хлібом, захованим у мурах фортеці. Останні піщинки золота, срібла, останні речі римлян перейшли до Бесса.
Велізарій прорвався було на допомогу Беїху, та відступив. Індульф зрозумів, що колишньому хороброму вояці зрадило серце, що зносилося в безперервних війнах.
Ісаври охороняли Азінарії—Ослячі ворота, ті, через які ромеї ввійшли в Рим першого року війни. Вони вважали, що Бесс занадто наживається і мало ділиться з ними. Ісаври продали Азінарії Тотилі. Бесс утік. У його лігві італійці виявили гори ціннощів, точніше сказати, ціну голодної смерті колишніх громадян колишнього Великого Міста.
В Анконі невідомий чоловік спитав Індульфа:
— А коли ж тобі набридне служити ромеям? — І, не почувши відповіді, пішов собі, кинувши замість прощальних слів: — Немає більшої дурості, як улаштовувати особисте щастя.
Так говорив чоловік, якого сьогодні згадав Індульф. І було це не біля бузково-блакитної Адріатики, а в кам'яній клітці Анкони.
Злі слова, га? Індульф не зрозумів їх одразу і запам'ятав як образу. Де той чоловік? Утонув у смолі війни, як інші? Чорний від голоду, помер на узбіччі дороги, і птахи відмовилися від скам'янілого кістяка? Загинув легкою смертю від заліза? Та чи не все одно!
Слабкий звук людської мови міцніший за кістки. Нетлінне слово. Про яке щастя він говорив? Навіщо візантійці лягли на іподромі горами тіл? Навіщо в Італії загинули міріади міріадів?
Індульф пам'ятав товстуватого чоловіка із золотим обручем над білим лицем. Пам'ятав кафізму, зали й храми Палатія. Ось страшний бог ромеїв з ликом ожилого трупа і худа жінка в куполі храму, яка й сьогодні так само безнадійно просить бога змилуватися, як просила в ті дні.
Чи міг один чоловік, один базилевс убити міріади міріадів людей для свого щастя, як казав Прокопій'? Міг. Це про нього Прокопій сказав у Равенні: "Цей уміє триматися за владу. Якщо якийсь маг дасть йому випити трунку безсмертя, він буде вічно правити імперією".
Люди б'ються на могилах. На вулицях спустошених міст коліна вершників стають жовті від лободи.
Рим брали. Рим віддавали. Ні у ромеїв, ні в італійців не було стільки солдатів, щоб обороняти нескінченні мури міста. Вибирали якусь частину, на якій і змагалися.
Досвідчені солдати вибиті, вимерли. В Італії нічого робити випробуваному воїнові — не стало здобичі. Грубі руки війни швидко стирають м'яке золото. Раби й піддані згасають від виснаження, майно згорає, ламається. Багато закопано, але власники непотрібних скарбів померли, і ні в кого тягнути жили, щоб збагатитися після перемоги. З кожних десяти монет дві повернулися у Візантію, а де ж загубилися вісім,— не скаже навіть Нарзес, великий слідопит золота. Торгаші перестали ходити за ромейськими військами. Прибутки погані, а небезпек — надміру.
Солдат — ось нова розмінна монета. Сьогодні — до То-тили, завтра — до ромеїв, післязавтра — знову в Тотили. Дехто, переспавши ніч, питав сусіда по табору, як ім'я начальника. Хіба запам'ятаєш, кому служиш?
Тим часом франки захопили всю Галлію. Герули зайняль Дакію. Лангобарди, раніше биті всіма й скрізь, смілиао пограбували Далмацію та Іллі рик. З усіма ними посли Юстиніана вели переговори, усім сипали золото в шкіряні торби. Прокопій необачно і гірко писав у своїй "Історії": так поділили між собою варвари Римську імперію.
П'ять років — весь свій другий похід в Італію — обскубаним вороном Велізарій метався над узбережжям. Антоніна випросила в Юстиніана милість: базилечвс відкликав полководця. Недарма деякі чоловіки все прощають деяким жінкам. Індульфові хотілося б зруйнувати остогидлу Анкону, та не зміг по-зрадницьки напасти на місто, яке сам охороняв. Він пішов зі своїми на південь, і Тотила прийняв нових соратників. Італійський рекс готської крові не втратив віри в людей.
Того року Тотила знову захопив Рим. Знову місто продали ісаври, розлютовані затримкою платні. Італійці зайшли вночі через ворота Павла. Серед ісаврів Індульф зустрів давнього знайомого, довгоногого Зенона, який колись додумався пролізти в Неаполь через сухий акведук. Через цього чоловіка, схожого на велетенського коника-стрибунця, Індульф побачив свою минулу молодість.
Здолав тяжкі роки й неаполітанець Стефан, убивця Асклепіодота. Тотила не мстився за минуле. Рекс послав старого, з'їденого відчаєм, у Візантію. Базилевс не допустив до себе посла італійців.
Один бог. Єдина імперія. В одні й ті ж дні з'явилися два паростки: і церкви Христової, й імперії. Церква й імперія включають в свої межі весь світ. На менше Юстиніан і не згодиться. А то бог зречеться свого базилевса. Не буде миру італійцям. Останні італійські теслі будували швидкохідні галери, останні італійські рибалки дали матросів. Тотила послав Індульфа в Адріатичне море.
На берегах Далмації Індульф тричі побив ромеїв і в кожному бою бачив нове обличчя старої війни. Ромейські солдати, остерігаючись дійти до крайнощів бою, поспішали переходити на бік супротивника. Індульф повернувся до Тотили, привівши вдвічі більше солдатів, ніж отримав.
Звикнувши вбивати, нищити, пропустивши багатства Італії через бездонну бочку війни, солдати навчилися цінувати власне життя. Нині кожен міг спати, як дитя, поклавши руку на теплий труп ворога, всі звикли до чужих страждань, усі стали жорстокими, немилосердими, всі навчилися не чути запахів різні і всі надто легко згнічувались серцем у хвилину небезпеки.-