Десять драбин чи одинадцять? Акинфій ніяк не міг порахувати і докорив собі: "Ти хвилюєшся, мов жінка". Коли гарнізон вийшов з міста, префект пообіцяв доньці бранця-скіфа. Виродки. Темно-коричневі обладунки, темні, брудні обличчя, вуса, як кунячі хвости. Дикі люди, які не пізнали чарів краси.
Топер був найзначнішим і найбагатшим містом на фракійському узбережжі. За своє призначення префект Акинфій віддячив імперії внеском до Священної Скарбниці Палатія донатіумом на тисячу статерів. І чотириста статерів щороку.
Префекту потрібні гроші понад звичні податки.
Дізнавшись про вторгнення слов'ян, префект через оповісників та оголошення на аркушах ситівника сповістив підданих, щоб вони не сподівалися на добро.
— Ці варвари,— оголосили оповісники,— убивають християн не звичайним способом, як це буває: мечем, ножем чи списом, а катуючи, по-язичницьки. Вкопуючи в землю загострене кілля, варвари нахромляють на нього підданих, як слід чинити тільки із злочинцями. Або ж, розпластавши на землі, варвари вбивають християн палицями, камінням, що годиться робити тільки з собаками, зміями і диким звіром за завдану ним шкоду садам і полям...
Усіх постійних мешканців Топера і всіх, хто отримав тимчасовий притулок, зобов'язано негайно внести особливий податок для захисту міста.
Стомлені власними злодіяннями, варвари замикають християн у будинках разом з худобою і підпалюють з диявольським намислом, щоб люди згорали, покалічені копитами ошалілих від пожежі тварин.
Перекази про звірячу вдачу скіфів зустрічали з довір'ям. Звикнувши до видовищ ще вишуканіших мордувань і жахливих муками страт, піддані сприймали такі самі дії варварів як природні і цілком зрозумілі. Особливий податок на оборону Топера внесли всі і без тяганини — непокірним погрожували негайно виселити за мури.
Беззбройні городяни зуміють відстояти Топер смолою, камінням, ломаками, кирками.
Підданих душив чад від вугілля і дим від д^ов, смерділо смолою. Від запопадливого завзяття недосвідчених рук у двох чи в трьох казанах загорілося пекельне вариво. Розхитувалися на вітрі товсті цівки багряного полум'я з чадними хвостами масного диму.
Підпалило корогву, принесену на мур причтом соборного храму святої Феодори, ангела-хранительки базилиси.
Залізні лапи тагана під найближчим від префекта казаном, розпікшись до чер'віні, прогнулися. Казан перехнябив-ся, і палаюча смола полилася по муру. Захисники, обпечені бризками, відсахнулися, забувши, де вони. Кілька чоловік зірвалося вниз. Хтось повис, зачепившись руками, волаючи на допомогу. "Туди й дорога",— подумав Акинфій. Він задумався. Та й що він міг ще зробити. Варвари будуть відбиті! Відчувши удар пр руці, префект гнівно випростався: хто посмів? Мана! Товста стріла пройшла через долоню до самого оперення. Відчувалася образа, а не біль. Внизу слов'яни тримали на руках драбини, позадиравши вгору вусаті лиця. А далі, кроків за чотириста від муру, варвари розкинулися віялом і били з луків просто в префекта.
Облачения сановників схоже на хмари, шапки — на вінець. Через спеку Акинфій одягнувся в легкий хітон і увінчав голову гаптованою золотом пов'язкою.
Охорона префекта, зрозумівши небезпеку раніше за інших, з'єднала щити. Солдат закричав:
— На коліна, пресвітлий!
На коліна? Зухвальство! Солдати позгиналися за щитами, Акинфій присів. Хтось схопив його руку, зламав стрілу, рвонув стрілище. Кров бризнула, як із стінки фонтана. Префект ослаб, його занудило.
Варвари били в кожного, хто лише був на мурі: так відповіли б усі, якби був час запитувати. Стріли стелилися по мурі з рясністю зливи, підхопленої бурею.
На кожні двісті кроків муру припадав один спуск всередину міста зі сходами завдовжки десять кроків. Захисники міста кинулися до сходів, штовхаючи один одного з муру, падаючи в багаття. Хто вижив, той не збігав, а котився крутими сходами.
Десять чи одинадцять драбин слов'яни зіпруть до муру? Акинфій, якому стягли руку його ж головною пов'язкою, намагався зрозуміти, що ще може зробити префект Топера.
Задихаючись, усі враз закричали тисячі ослів, зігнаних до Топера, полудень — їхня пора. Нещадно мордував слух дзвін на сполох з міських храмів. Горюча смола з перевернутих казанів, розлившись по мурі, відрізала шлях до порятунку від варварів усім, крім Сатани.
Варвари вже на мурі. Вони захопили і внутрішні сходи в місто, в багатий Топер, славну столицю фракійського узбережжя, за вигідне управління якою Акинфій вніс Священній Скарбниці донатіум на тисячу статерів...
Легіонери, які разом з Акинфієм застрягли на мурі, заховали префекта всередині черепахи з прямокутних щитів. Висунувши голову, як гусак над тином, Акинфій побачив високого варвара. Скочивши на мур іззовні, варвар хотів кинутися в місто, але помітив щити. Струмок гарячої смоли не дозволив йому напасти на купку легіонерів. Звиваючись, як титан у стародавній битві з богами еллінів, варвар обома руками підняв восьмидесятифунтовий камінь, розмахнувся, кинув. Ти ж сам, Акинфію, прозорливо провіщав усім, що скіфи побивають християн камінням, як диких звірів.
Малху все здавалося, настирливо і тривожно, що він уже побував колись у цьому домі багатого чоловіка, гарно поставленому над морем. Коли ж? В роки поневіряння з мімами? Ні, ні! Можливо, душа, блукаючи в снах, пролітала тут.
— Ти, ромей, ти був чистий, був християнином,— казав Малху Асбад.— Чому ж ти не захотів стримати цих далеких слов'ян від вторгнення в імперію? На жаль, ти, як еллін, забажав помститися, напевно.
В перші дні полону Асбад, чіпляючись за життя, як кішка, що повисла на карнизі, не криючись, розповів Малху все потрібне про імперію. Навзамін комес отримав життя та обіцянку бути відпущеним з неволі ще на імперській землі. Звикшись з тимчасовим полоном, Асбад забув перший страх.
— Нас ніхто не приводив, нас ніхто не міг стримати,— заперечив Малх.— Нападаючи на всіх, імперія щедро посіяла зерна ненависті до неї. Ми прийшли як ловці, а не завойовники.
— Та чому ти ототожнюєш себе з варварами? — спитав Асбад.
— За правом усиновлення ними. Ти, що вважаєш себе ро-меєм, хто ти сам по крові? Ти цього не знаєш,— відповів Малх.