— Збір! Грайте збір! Грайте тривогу!
Асбад вирвав коня з натовпу, на який перетворилися його солдати, вказав довгим мечем на скіфів і поскакав зі своїми іпаспистами вздовж строю, щоб вирівняти ряди.
Солдати зрозуміли із запізненням на кілька митей, що вдарувало росичам ще одну стадію. Легати й центуріони в люті на бунтівників командували:
— До меча, до меча, виродки! Зімкнути стрій, повії!
— Згуртуйсь, згуртуйсь, свинячі вилупки, пси, шакаляче лайно!
Солдати смикали поводдя, осаджуючи коней, чи штовхали їх, вирівнюючи ряди, присмирені небезпекою, занімілі під жалким дощем скажених лайок переляканих начальників.
Потрібен час, потрібен вільний простір, щоб кинути кінноту. Запізнились! Асбад з уїдливою гіркотою відчував утрату вдару з розгону, необхідного для успіху кінного бою, вдару вагою коня й вершника, схожого на вдар молотом. Не старий чоловік, але давній кіннотник, комес знав, що справжня кіннота зустрічає напад тільки нападом.
Асбад розумів, що його стрій буде прорваний варварами не в одному місці. Але це ще не поразка, ні.
Заскочений поблизу лівого крила війська, Асбад встиг вишикувати чотири десятки своїх іпаспистів виступом до варварів. Тут він зуміє не піддатися, сюди він збере свій розметаний полк після прориву варварів. Стрій, тільки стрій! Рим завжди перемагав, виставляючи проти сліпої Фурії варварів жало незворушної Паллади.
Далеко було те літо, коли воєвода малого племені росичів сам-один з князем-старшиною Колотом випроваджав наче в зміїну пащу далекий дозор слобожан. Горсточку посилав Всеслав у пустельний, чужий і страшний степ, звідки завжди звалювалося на Рось горе-недоля.
В родах ніхто не знав про той замір воєводи. На південь вирушали сім кіннотників, сім! Менше, ніж пальців на руках людини, менше, ніж кігтів на звіриних лапах. Істинну мету дозору Всеслав на вухо довірив одному Ратибору.
На початку ж цього літа в протряхлий степ тисячі росичів, ні від кого не криючись, проводжали своїх, посланих від великого війська, щоб уперше пощупати імперію, чудесну силою, славою, багатством.
Звичка шанувати старших гнула перед ними шиї і спини воїнів, а ті, просячи своїх слухатися в усьому воєвод, як добрий собака — господаря, не повважали за потрібне, щадячи свою гордість і гідність молодших, хоч півсловом нагадати їм про воїнську честь.
Три дні сам князь Всеслав проводжав військо. Три дні старі слобожани, прославлені в боях за Рось, ревниво приглядалися, які молоді в поході. А з молодих кожен трепетав усією душею: ну, коли скажуть, що важко він веде коня і кінь під ним рано стомлюється, що не так він пускає стрілу на скаку... Помітять, звелять повернутися на Рось. Декого, відсилали, даючи заміну.
В порівнянні з ромеями росичі були, як джерельна вода поруч з дунайською. Між собою роські воїни спілкувалися зі щирою простотою. Бойовий сприт, вихований тяжкою наукою воїна, зміцнювався старанністю простої душі, що віддається справі з безкорисливою захопленістю.
В дунайській фортеці ромеї сиділи, як миші, лякливо стежачи за переправою. Тоді не було росича, який, міряючи по собі, не знайшов на правому крутому березі місця, звідки він ударив би, якби він був ромеєм.
Росичі розуміли хозарів: ті вміли і битися, і відбиватися, і з життям розставатися по-воїнськи, не ганьблячи себе. Суніка-хан поводився не як ромейський воєвода Кирило.
Суніка-хан помер разом зі своїми воїнами, і ніхто не просив помилування.
Про велику війну з хозарами росичі берегли пам'ять в оповідях, співали пісні і в піснях добре місце відвели Су ні ці та хоробрим хозарам, бо слава переможців виростає від правдивої розповіді про відвагу переможених.
Затулившись щитами, наставивши списи й мечі, впершись у стремена, ромеї чекали на удар варварів. Позаду легати і центуріони ще кричали, наводячи лад.
Несподівано і дивно варвари спинилися, залишивши між собою і строєм Асбадового полку стадії дві чи менше.
Та Асбаду не було перепочинку. Не розтуляючи ротів для бойового поклику, занімілі варвари всі водночас випустили хмару стріл. Довкіл Асбада закричали поранені, яких особливо добре було чути через те, що мовчали скіфи. Самому Асбаду дістався важкий удар в чоло каски, від якого залізний ковпак смикнувся на голові, рвонувши нижню щелепу лускатим ременем. Аравійська' кобила Німфа, за котру комес заплатив п'ятдесят статерів, підігнула ноги в зап'ястях і ткнулася ніздрями в землю. Асбад відскочив, скоряючись інстинктові бувалого наїзника. Нещасна Німфа лягла на бік. Комес упав: його, конаючи, збив конвульсивним ударом копита інший кінь. Міцність добре викуваних латів порятувала Асбада від каліцтва.
Підвівшись, комес побачив себе серед коней, що билися в передсмертних судомах, серед скинутих на землю вершників. Запам'ятався іпаспист, який тримав руками в блискучих наручнях стрілу, а кінець стріли ховався в щоці.
Завіса відсмикнулася: скіфи здавалися особливо великими, високими. Змахи рук лучників. Кінський хропіт. Стогони людей. Незносне пренькання. Згнітаючи повітря, стріли затьмарювали денне світло.
Асбад підняв щит свій чи чужий — кому це цікаво? Стріла промчала над щитом, рвонувши ліве вухо. Огидне відчуття глухоти і болю під черепом. Асбад упав на коліна, ховаючись за гарячим трупом Німфи. Під рукою виявилась не земля, а шовк священної корогви тзурульської кінноти, покинутої корогвоносцем.
Залунали вигуки варварів — до комеса повернувся слух. Знаючи сотню слов'янських слів, він зрозумів: начальники скіфів відкликають своїх назад. Раптом голоси варварів покрив свій воїнський поклик:
— Ніка! Ніка! Бий, убивай, перемагай!
Порятунок! Асбада підкинуло, наче опіком нагая. Гевва-дій, начальник правого крила, встиг повернутися, щоб ударити на варварів збоку. Так. Усе скінчилося. Залізна злива скіфських стріл припинилася.
Випроставшись, Асбад бачив порив кінноти Геввадія. Щільна колона вершників в зблиску жовтої міді та срібла начищеного заліза! Злякані варвари розлетілися, як зграя голубів, захоплених мисливцями на просяному полі.
Солдати на змилених конях скакали за дві сотні кроків, змітаючи варварів. Комес бачив піну на вудилах, роззявлені роти вершників. В ім'я Пантократора! Асбад підняв корогву, яка розпустилася над ним, наче порфира базилевса.