Кіннотник рухливіший за піхотинця, в його руках великі можливості вислизнути з-під уваги начальника, йому легше втекти чи, в крайньому разі, втеча його легше спокушає.
Імперія формувала з полонених піхоту. Переведення в кінноту означало підвищення, якого варто було домагатися. Фракійська кіннота заслужено мала в імперії славу чудових вершників, і не їхня була провина, що вони не вчилися з юності натягувати тятиву, визначати на око відстань, враховувати вітер, власний рух і переміщення цілі.
Ромейський полк пройшов по тілу свого комеса Геронтія, не ламаючи рядів, щоб тараном розбити скіфів.
Одними з перших, хто впав від роських стріл, стали начальники, які були на флангах кінної колони, де їм і належить бути, щоб керувати боєм. Стріли збивали вершників, влучали коней.
Солдати, волею чи неволею, брали або правий, або лівий повід, щоб, відійшовши в глибину строю, сховатися за товаришами. В тисняві коні, не бачачи, спотикалися об убитих коней, падали, калічачи вершників і ламаючи собі ноги.
Перші сотні росичів, пропустивши ромеїв, повернули, пішли з ними поряд, щедро витрачаючи стріли, А задні дві сотні, підпустивши вцілілих ще вершників, зустріли їх таким щільним частоколом стріл, що прорив останніх ромеїв захлинувся на валу коней, що билися на землі.
Ще розстрілювали розрізнених ромеїв, ще ганялися за втікачами. Хтось, як буває завжди, все-таки прорвався повз стрільців і, шмагаючи коня, летів куди очі бачать, щоб, отямившись, благословити свою долю.
З
Здійснивши з великою майстерністю майже круговий обхват варварів, ні сам комес Асбад, ні начальник другого крила Геввадій не могли бачити в деталя^, що діялося з лівим крилом. Заважали далека відстань та горби рівнини. Сутичка відбулася, Геронтію вдалося вдарити на скіфів. Та як склався, як завершився швидкоплинний бій кінних? Про це судив не слабкий зір, а прагнення і певність у своїй силі.
Вцілілі вершники Геронтієвого полку, як кулі, вдарившись об перешкоду, мчали на південь і на південний схід, а не назад, до своїх. Ті, що прорвалися, не могли повернутися, а якщо й поверталися, то знову підставляли себе під стріли. Втягнувши голову в плечі, затуливши спину круглим щитом кіннотника, втікачі мчали до Гебра, проскакували на вершинках горбків.
Коноводи запасних коней росичів здалеку здавалися табором. Скоряючись повелінню сотників, росичі повернули до коноводів, щоб поміняти стомлених коней на свіжих. Ловили коней і пересідлували не без неминучої метушні.
Асбаду здалося, що окремі вершники, які проскакували вдалині, і є скіфи, котрі поодинці втікають від розгрому. А Геронтій зайнятий добиванням варварів у їхньому таборі й захопленням здобичі. Велика відстань, сонце закрилося хмарами; зараз світлих лат імперських солдатів не можна було відрізнити від темних обладунків варварів.
Росичі були бідні, хоча бідності своєї не знали, вважаючи себе аніскільки не гіршими за інших. Виготовляючи для себе все чи майже все своїми руками, вони дорожили своїм, любили своє, і зараз майже з болем у серці, а дехто з гнівом згадували розкидані по полю стріли, такі дорогі воїнові, прямі, врівноважені, з пером, прив язаним тонкою жилкою, з твердим наконечником з твердого булат-заліза. Ех, горе, горе! Ніколи позбирати, не дають часу ні миті...
Росичі поповнювали сагайдаки із запасу, який возили на в юках, і, покидаючи на коноводів стомлених коней, розбиралися по сотнях. Коноводи скакали, відганяючи канчуками і збиваючи в табун розгарячілих коней.
А Асбад увірував у перемогу! Увірували і його солдати, які почали виказувати зрозуміле невдоволення. Геронтій захопив усю здобич! Чи багато везуть із собою скіфи? Розбити їх — не місто взяти. Полк Геронтія підбере краще, решті дістануться недоїдки. Солдати кричали своєму комесові:
— Загальний розподіл!
— Ми не гірші за них!
— Чому ти залишив нас на місці?
— На долю, на долю!
З-під низьких козирків касок дивилися розширені злістю очі, роти хижо вишкірювалися.
— Проклята служба! Ніякої здобичі!
— Ми зогнили на корені, як дерево в болоті! Приречені ганятися за варварами, отримуючи більше
ран, ніж нагород, фракійські кіннотники ниділи від заздрості від чуток і перемог в Італії, ненавиділи палатійські війська за розкіш життя, потрійно перебільшену уявою. А їм, справжнім воїнам, не судилося лихою долею пожити у пречудовій Візантії.
Що їм дала імперія? Харч нехай і досита, але грубий, одноманітний. Плату, якої ледве вистачає на кілька відвідин лупанара за дешеву ціну, коли наглядач тут же гримає у двері з криком, що пісок кінчається. Злиденне населення, з якого ледве виб'єш кілька оболів, якщо начальники зблаговолять закрити очі. Вино? І того не нап'єшся досхочу, доводиться наливатися пивом, каламутним від борошна, як свиняче пійло.
Хтось показав Асбаду кулака. Кілька змисних у задніх рядах поставали на сідла. Балансуючи руками, ці заздріс-ливі забіяки закликали напасти на ощасливлених товаришів, щоб власною рукою виправити несправедливість розпусної дівки Фортуни.
Загальна збудженість не була винятковістю. Настав час перемоги, коли начальникам не варто ставати між солдатами і плодами битви.
У рядах почали товкти руків'ями мечів об щити. Глухі вдари в дерево з подзенькуванням залізної оковки і блях,— цей голос солдатського невдоволення був підхоплений усіма. Дві тисячі вершників гатили в щити, створюючи тріскучий грім, від якого волосся піднімалося на голові.
Переможці поверталися, а ображені ще більше лютували. Розпалена жадібність, пекуча досада — вони теж не поділились би — засліпили солдатів. Комес Асбад і його помічники жестами і викриками намагалися усмирити солдатів, побоюючись сутички між своїми ж.
Проте полк Геронтія підходив не щільними колонами, відокремленими правильними проміжками, як було заведено в імперській кінноті, а купками вершників, котрі ніби намірялися оточити товаришів.
Залишилося кілька стадій, коли полуда спала з Асбадо-вих очей. Це ж не його люди! Хмари перестали заступати сонце, і його промені допомогли вжахнутись незвичним виглядом вершників і розпізнати в них ворогів.
Зі швидкістю кіннотника, який уміє вирішувати не обмірковуючи, Асбад наказав трубачам: