Іпатій, розірвавши одяг на грудях, витягнув шию. Він бачив солдатів за порогом нумера і просив смерті. Мордування душі гірше за мордування тіла.
— Куди ти квапишся? —спитала базилиса.— Пам'ятай, як тільки твої очі відкриються в тому житті, ти безсило споглядатимеш ганьбу і загибель твоїх близьких. З твоєї вини, дурню, з твоєї!
Іпатій впав ниць. Помпей сидів з посмішкою божевільного. Цей ніжний патрикій уже вдосталь скалічений. Його можна відпустити для вічної смерті. А Іпатій повинен опритомніти. Феодора, наступивши на відкинуту Іпатієву долоню, натисла. Ще, ще... Іпатій поворухнувся, Феодора використала останню стрілу.
— Іпатію, благородний патрикію,— покликала вона ніжним голосом. Таку співучість знав лише Юстиніан. Іпатій підвівся, наче на поклик ангела.
— Бідний, жалюгідний, нещасний, обдурений... І ти хочеш померти? І ти хочеш позбутися мук? Ти хочеш? —
Базилиса удавала співчуття, як на сцені Порная вона грала цноту, щоб оглушити раптовою зміною.— А хіба ти не чуєш, як тебе кличуть п'ять міріадів? — У голосі базилиси зазвучали трагедійні нотки.— Душі п'яти міріадів, які ти облудою затяг на іподром? Так, так, ти зрадив їх, як бик, який, знаючи, що його самого обмине ніж, веде череду на різницю! Хіба не правда, вельмишановний патрикію?! Дивись,— Феодора показала в темний куток нумера,— вони тут! Подумай же, з яким нетерпінням погублені тобою чекають зустрічі з юдою. Адже ти юда, юда, юда... Та Христос простив Юду; якби не Юда, не було б перемоги на Голгофі. А ти? А тебе хто простить за гробом?
Феодора відчула приємну втому від вдоволення. Пора відпочити. її чекають ніжні, дужі руки сліпих масажистів і молочна ванна. Ці двоє патрикіїв, народжені в розкошах, ніжилися на м'яких подушках, на кращих місцях трибун іподрому, багатії, чиї недоїдки колись підзбирувала Феодора, допомагаючи батькові, тепер розтоптані, як дурні щури, що вискочили на арену під копита квадриги. Живе падло, їм не можна ні жити, ні померти!
Відступившись, базилиса наказала солдатам жестом і голосом:
— Убити! Обидвох! Убивайте!
Вона свідомо вибрала сьогодні не своїл без сумніву надійних, та недоречно-здогадливих спафаріїв. Ці слов'янські дикуни все одно що глухонімі. Не осягнувши таїни вбивства душі, вони задушать засуджених, як пси душать звіра.
— Убити!
Ніхто не поворухнувся, щоб виконати очевидний наказ. Насуплені брови, скривлені огидою губи. На обличчях своїх товаришів Індульф прочитував відразу. За золото, за харчі вони поклялися на зброї битися за наймача, охороняти його життя. Де тут ворог? Ці двоє, живі мерці?
Знаючи, що Індульф — помічник комеса, базилиса підійшла до нього. На мармурі її лиця виднілися рисочки прилиплої кіптяви, зіниці розширилися, як у кішки, і вона втретє повторила наказ. Індульф відповів Феодорі словом, яке виражало по-ромейськи непоступливу відмову:
— Анаїномай!
...Так душі Іпатія й Помпея трохи-трохи затрималися в грішних тілах, перед тим як безповоротно впасти в пащу вічної смерті.
У побуті імперських армій чимало прикладів непослуху, далеко серйознішого й небезпечнішого, ніж відмова солдатів від виконання катівських обов'язків.
Не бувши ні громадянами, ні воїнами родових дружин, зв'язаних поб)том, укладом і честю з вождем, імперські солдати навіть на полях битв сварилися і торгувалися з полководцями, не бажаючи битися, поки не будуть задоволені ті чи інші вимоги.
Військові заколоти, нікого не дивуючи, не вважалися ганьбою, до них ставилися як до неминучих неприємностей. Звикнувши мати справу з найманцями, імперія вміла терпіти порушення дисципліни. В цьому терпінні виявлялися гнучкість, здатність тверезо оцінювати обставини, але не слабкість. Намагалися не озлоблювати бунтарів, а розділяти їх підкупами, пом'якшувати спілкуванням, умовляннями. І коли повсталі війська досягали свого, вони поверталися Золотим Мостом, наче нічого не сталося, під хоругви імперії.
Палатійські екскубітори, які зайняли зрадницьки-ней-тральну позицію під час заколоту Ніке, не були ні розпущені, ані покарані. Тепер вони такі ж вірні, як і до заколоту. Навіщо згадувати минуле та ображати людей! Комес спафаріїв Коллоподій, за допомогою своїх агентів, піддавав ряди золотої гвардії Палатія обережній і поступовій чистці. Поспішати нікуди, знекровлена' Візантія не скоро набереться сил.
Та ж доля чекала й залишки міського легіону. Не варто було викидати бувалих солдатів, як старий мотлох. Неза-гиблих легіонерів поступово розсилали по далеких гарнізонах прикордонних фортець. Водночас військо столичної охорони поповнювалося з середовища найманців, федера-тів-союзників, людей різних племен, для яких у візантійців була одна назва — скіфи.
У тривожні дні повстання Ніка слов'ян берегли, щоб вони нарівні зі спафаріями стали останнім щитом у фатальну годину випробувань, якщо вона настане. Загалом же міркувалося, що цей невеликий загін, звикнувши жити в Палати, стане таким же надійним, як спафарії. Найвірні-ших з вірних не повинно бути багато.
— Рідкісне каміння розгублюють, якщо його занадто багато. А от поряд з іншим, теж рідкісним, воно тільки виграє,— казав Коллоподій, доповідаючи базилевсу про приїзд у Візантію Індульфа та його товаришів, бо тонкий натяк, вдала гра слів переконливіші, ніж простацьке признання: "Я хочу мати можливість протиставити і спафарі-ям іншу силу..." Батьківщина цих слов'ян здавалась неосяжно віддаленою від імперії, що підвищувало цінність найманців.
До маленької події в підземній тюрмі палацу базилиси єдина обставина Тривожила Коллоподія: геній імперської розвідки ще не завів собі між слов'янами вух і очей, яких у нього було вдосталь скрізь. Тепер Коллоподій зробив висновок, що варвари надто швидко освоїлися з еллінською мовою і через дикунську впертість небажані так безпосередньо близько біля Священного тіла.
Військовий дім, зайнятий слов'янами, призначався для нових обранців, навербованих у верхів'ях Дунаю з гуннів. А слов'ян спокусили походом у багату країну Теплих морів, в Італію, на славну війну. Там вони зможуть добре перепочити від втомливої нудьги палатійської служби.
Комес Рикіла Павло був звільнений зовсім. Із властивою базилевсам прозорливістю Юстиніан помітив, що цей чоловік, будучи, очевидно, елліном за походженням, не досить, здається, любить свого володаря.