У своєму військовому домі слов'яни із зневагою говорили про іпаспистів Велізарія, про готів і герулів Мунда. їхня війна не вище м'ясницької роботи.
Ромеїв занадто багато, якщо базилевс небачено вирізає своїх. Так і звірини не б'ють на обложних ловах, а то нічого не залишиться. Після жаху, який викликало видовище різанини, слов'яни були вражені глупотою ромеїв. Гірш лісового звіра, вони самі залізли в пастку і чекали смерті.
Зараз Індульф спостерігав за обличчями владик лише знічев'я.
Тут багато говорять, володарі золота насичуються словами. Базилиса — ніби ромейська статуя. У каменю немає віку.
Якось Індульф спитав Амату, чи молода базилиса і хто вона родом. Кохана приклала палець до губів і наказала: "Ніколи, ніде, ні з ким не говори про неї. Настане час, я розповім тобі". Час не настав. Амати немає.
Слов'яни звикли спілкуватись між собою, не шушукаю-чись, як ці троє ромеїв. Напевно, базилевс знову дізнався, де зібралися його ромеї, і радиться, як пустити кров.
Слов'яни не співчували повсталим ромеям. Не маючи можливості осягнути життя Візантії, слов'яни міряли своєю міркою. Кому погано — може йти куди очі бачать, земля велика, харчів не знайде тільки дурень. Безглуздо з ломаками нападати на озброєних; спочатку знайди, чим битися.
Нудно тут... Голуб стояв, похнюпивши голову, із збайдужілим обличчям. Йому й від нудьги вслухатися нічого, він ще погано знає ромейську мову. Індульф прислухався. Ні, вони говорять надто тихо, а то він зрозумів би. Тепер Індульф міг порозумітися з будь-яким ром^еєм. І мова неважка, дуже багато ромейських слів схожі на слов'янські. Ніс човна чи корабля називається пророю: плуг оре землю, корабель — воду. Воїн — стратіос, стрітич, той, що зустрічає ворога. Вино — меду. Белі ерос — славний, білий. Лазня— баланейнон. Ієрос — віруючий. Кучеряве дерево кедр — кедрос. Доходжу краю, завершую — крайно. Вишу— кремо, все одно що відокремлююся. Від пива товстіють, от ромеї й називають пиво — корма. Кам яна, крем яна стіна — кремнос. У лілей квітку кринкою, ро-мейська лілея — кринон. Кротос — слабка, сумирна, кротка людина. З ласки й любові ромейська жінка називає чоловіка мілете, а слов'янка — милий. За сміливість лають кубалесом, а кобенити — лаяти, шпетити. Логге — могила-лог. Логос — слово. Смертна людина — смердос. Рисес — розмова, хліб-жито — зитос. Стебло — стибос. Боягуз, трясогуз — тресос. Спис-ратовище — ратос, жовтий — зан-тос. Заважав свист наприкінці слів; якби не він, ромейська мова для сприйняття була б набагато легшою.
Що це свиснуло? Феодора сказала: долос. Це слово було зовсім чужим, не схожим на слов янські, а суть його була бридка: і ромейська хитрість, і кинджал ромея, тонке, довге жало, для слабкої руки євнуха і жінки.
Індульф прислухався, вловив ще одне знайоме слово: каїніс — різня, вбивство. "Ромеї не можуть насититися",— подумав він.
16 В. Іванор
545
— Благодать священства отримується незримо, так само незримо забирається при відлученні священика. І віруючий не знає ознаки, щоб відрізнити духівника, що справді має владу відпускати гріхи, від недостойного, від позбавленого благодаті,— казала Феодора, ніби пропонуючи патріархові відповісти на одне з багатьох сумнівних питань, що стосуються невлаштованості церкви.
Попереджений базилевсом, Мена знав, що його покликали не на бесіду про церковні порядки. Мена не відповідав, базилиса вела далі:
— Доброчесність хитається під упливом часу, сатана підсовує людині підступні погляди. Іноді нерозумний духівник впливає на совість підданого, не знаючи, що мимохіть сприяє злу. А якщо духівник сам надто розумний? І наділений непокорою Владі? І роз'їдений зарозумілістю?
Надто розумний духівник — сам Мена. Але він нечесто-любний, ні, базилиса не права,— подумки захищався патріарх. Він сидів з невидющим поглядом, зерна забутих чоток зігрілися в руці.
— Сила Церкви вкладена в духівника, коли він знімає гріх з душі підданого. Відбувається велике таїнство. Але духівник все-таки людина з незагнузданим язиком.
Ці слова Мена не міг залишити без відповіді:
— Ні! Ні, Найвеличніша! Таїна сповіді непорушна!
— Чи завжди? — спитала Феодора.
Мена не відповів. Юстиніан слухав з легкою посмішкою. Феодора наступала, розхитуючи один із наріжних каменів, на які опирається церква.
Сповідь, відпущення гріхів і причастя — потрійний ритуал, через який церква спілкувалася з підданими. Порушення таїни сповіді перетворило б таїнство на паскудство, якому немає імені.
Мена ніколи не міг би скористатися відвертістю сповідуваного. "А не міг би ти вплинути на віруючого, щоб він сам викрив себе в гріхові?" — спитав себе Мена.
Сьогодні п'ятеро смертних знали таємницю іподрому. Завтра Феодора вимагатиме і голову Мени? Старий патріарх не боявся померти. Марно сперечатися з базилисою, за нею правда. Таємний єретик-священик може зняти клятву з Іпатія і Помпея. Може знайтися й кафолик, чия совість, не освічена істинним розумінням блага імперії, збунтується. Іпатієм і Помпеєм скористалися як гострою зброєю. Двосічний клинок може викрутитись у руці і поранити
хазяїна. Його треба зламати, його зламають — і патріарх стане клятвопорушником. Жахливий тягар доведеться йому принести на Страшний Суд.
На обличчі у Феодори не було й зморщечки. Кругле підборіддя, маленький рот, сірі очі, завжди світлі, по-дівочому чисті,— в ній усе говорило про лагідність вдачі, про слабкість волі. Мена подумав про незбагненність волі божої, яка наділила чорну душу найлукавішої Єви ангельською зовнішністю. Над її плотською оболонкою час не владен, душа жінки постаріла, висохла, як гниле дерево, а тіло цвіте. Євтихій, настоятель Софії, прийняв розкаяння Феодори, зласкавився, не відкинув, як інші, піклувався про неї. Готи вбили Євтихія. Його тіло, невпізнане, безіменне, вкинуто в море на наругу підводним зміям. А їй — хоч би що, вона пам'ятає Євтихія не більше, ніж пам'ятає нога випадкову опору. Ще гірше вчинить вона з ним, з Меною, вона замахнулася на вічний порятунок душі, на єдине, чим він дорожив. Доля мученика Євтихія стократ краща. Як врятуватися від прокляття? Мена1 накладе на себе власяницю до смерті, до смерті не митиме тіло, яке й зараз миє лише два рази на рік. Надіне вериги вагою двадцять фунтів...