Русь первозданна

Страница 182 из 271

Валентин Иванов

Але що, що бажає зараз Юстиніан від патріарха?! Мена був схвильований, зляканий. Вірні піддані, істинні кафоли-ки Іпатій і Помпей з гідною щирістю і з успіхом здійснили доручене. Чому ж базилевс кличе Мену, щоб винести присуд їхньому життю?

Звичайно, заради величі Влади базилевс повинен був для видимості ніби жорстоко вчинити з Іпатієм і Помпеєм. До того ж не можна розкривати таємницю іподрому зайвим людям. Мабуть, обидва підставні заколотники тепер самі зрозуміли, що не одразу будуть наближені до особи Юстиніана, як їм обіцяно. Нехай спочатку всім здасться, що смерть зависла над їхніми головами. Потім базилевс простить з несказанним милосердям, і надалі кожному, хто спробує заговорити про жорстокість Юстиніана, кинуть в обличчя: а Іпатій з Помпеєм? Вони розкаялися і нині в шані.

Але чому базилевс надіслав листа патріарху? Небувала справа. Все має значення: і зміст листа, і посланий, і час, і місце, куди кличуть. Отож думай, тобі дано час помислити... Приніс євнух з покоїв базилиси, Юстиніан кличе в її покої, і слова ніби наперед вирішують долю обох патрикіїв.

А чи не мав хтось із братів нещастя скористатися милостями базилиси в минулі роки? Тоді вони в смертельній небезпеці, і базилевс кличе Мену на допомогу як свідка домовленості і поручителя обох сторін. Коли втручався цей Змій в образі Єви, Мена почував пригнічення. Він згадував сповідь Гекебола. Недобре, якщо базилиса знає, що сам він, Мена, виступав у ролі духівника у чоловіка, який був володарем Феодори і тяжко її скривдив. "Чому ж Гекебол владою префекта не втопив блудницю?" — промайнуло в свідомості, та Мена вдушив нерозумну думку в момент її народження.

В трубках годинника пісок опускався з надмірною швидкістю. Феодора втрутилася, втрутилася. Добра не жди. За статутом Церкви священнослужитель, порушивши клятву, позбавляється права служіння. Мена поклявся Іпатію і Помпею. Мена своєю апостольською владою розвіяв сумніви їхньої совісті. Він уподобив їх обох красуні Юдиф, яка хитрістю відрубала голову ворогові — Олоферну, і Давидові, який убив Голіафа. Щоб допомогти патрикіям усвідомити подвиг, на який вони покликані, Мена говорив про кару, накладену богом на Саула. Бог повелів Саулу винищити нещадно амалекитян, усіх — від мужа до жони, від отрока до грудного немовляти — і всю їхню худобу від вола до вівці, від верблюда до осла. Саул не послухався, і бог відвернувся від непокірного. Зате великим був подвиг благочестивого владики Ізраїля, благословенного богом

Іїуя. Він оголосив себе прибічником Ваала, святою олжею своєю зібрав ідолопоклонників і перебив їх до ноги. Богу бажана лжа з добрими намірами. Не треба боятися кровопролиття. За молитвою іудейського володаря Єзекії бог сам убив в асірійському стані за одну ніч сто вісімдесят п'ять тисяч чоловік. Захопивши місто Каспій, Іуда Маккавей перебив у ньому стільки ворогів, що кров'ю наповнилося озеро, яке мало дві стадії завширшки, бо з волі божої ворогів побивають з лютою звірячістю, як сказано в Другій книзі Маккавеїв.

Так був зміцнений дух патрикіїв. Патріарх прийняв їхню клятву на Цвяхах Хреста. Святиня, не менш велика, ніж Древо, зберігалася в Палатійському храмі Христа Пантократора. Олія від Лампад при Цвяхах своєю силою дорівнюється Олії від Гробу в Єрусалимі. Нею соборували помираючих базилевсів, ним же патріарх Костянтин вчинив перше помазання на престол імперії. Ця Олія була ніби власністю базилевсів, ніхто не смів помислити про неї для себе, все одно що про діадему.

Пробус знепритомнів, і патріарх відкрив святиню тільки для старших братів. Скринька стояла на шматку гладенького мармуру, стіни й купол були викладені червоним порфіром, так вишліфуваним, що тисячократно віддзеркалені вогні заважали визначити розміри святилища; воно здавалося безмежно просторим. П'ять лампад на ланцюгах висіли хрестом. Жодної прикраси, жодної ікони тут не було — творіння людської майстерності негідні бути поруч із Цвяхами. Лампади мали форму страусиного яйця, ланцюги викувані з круглих кілець, оскільки коло знаменує вічність.

Патріарх, проникаючи в святиню, читав сто п'ятдесятий псалом: "Хваліть бога у святині його... хваліть за могутність його".

Не перестаючи молитися, Мена повільно відкривав скриньку.

— Хто лише дихає, хай хвалить господа... алілуя, алілуя...

Дотикаючись до скриньки, Мена завжди відчував, як по старій шкірі його старого тіла пробігав мороз. Ішла обертом голова.

Чорні, іржаві від крові боголюдини Цвяхи були неоднакової довжини. Найбільший — на четверть, найменший — трохи довший за середній палець. З товстими головками, затуплені, жахливі... Мена бачив сяяння, що дрижало синюватим серпанком.

— Хваліть бога за могуть його, хваліть його за всеосяжну велич його...

Своїми руками Мена підніс до скриньки руки приведених до присяги. Всі три тремтіли, відчуваючи святиню.

Мена ні на мить не засумнівався в Іпатії, Мена був певен у божій допомозі і сприйняв успіх як належне. Але чому базилевс замислив радитися про долю людей, які повторили для слави божої великий подвиг Іїуя і Юдиф?

У скляній трубочці годинника порошок уже вибіг...

Обравши патріарха Мену своїм духовником, Феодора випробовувала його продуманими напівпризнаннями. Для неї була нудною проста мова, двоякість розважала, в простоті живе небезпечна ясність.

Феодорі був би вигіднішим патріарх ще тупішого розуму, ніж Мена. Ненець здогадався, що в холоді її почуттів і ховається таємниця жіночої влади над Юстиніаном. А проте інший буде гірший. Святителі спритно прибирають мудру маску тупості. Нехай залишається цей, він лякливий.

Із Церквою, зі справжньою, закритою від невігласа, базилиса була обережна. Богослужебний ритуал — могутнє магічне дійство. Водночас в багатьох храмах натовпи людей під керуванням священиків промовляють однакові слова, роблять однакові рухи. Поєднані в такий спосіб випромінювання душ наснажуються, зміцнюють Тіло Церкви, вперше створеної Христом і апостолами. Посвячені в Таїну називають це Тіло Сутністю.

У своєму палаці Ормізда базилиса ховала Анфімія, позбавленого патріаршого сану. Мудрець розкрив перед Феодорою таємне вчення. Наче краплини дощу зливаються в ріки, так проміння душ можуть творити Сутність. Вона невразима, безсмертна, але виснажується згасанням віри в неї, занепадає через виродження ритуалу, як плодове дерево без догляду. Еллін Есхіл, будучи Втаємниченим, устами Прометея пророкував загибель олімпійців. Бо до появи Христа всі Сутності були тимчасовими.