Але в цій сім'ї не було лжі. Ратибор пішов з дому не для розгулу, не задля забаганок себелюбця. Природний був побут порубіжних племен. Жінки, як найслабші тільки не духом, а тілом, залишалися позаду, для них вічною долею була щоденна, ніколи не скінченна праця. Кожен робив своє.
Ратибор не помітив ножа, покладеного матір'ю, і витяг дарунок Індульфа. Залізо ніби само ввійшло в тугу шинку з жовтими прожилками сала. Нечутними кроками босих ніг до столу наблизилася Млава. Вона простягла руку, щоб узяти дивну річ.
У клинкові було щось чуже. Лезо, по-осиному гостре, загиналося, доповнюючи загальний згин клинка. Ніж нагадав жінкам ріг. Вибираючи майбутніх годувальниць із первісток, господині не беруть корів з такими рогами, особливий загин попереджає про люту вдачу худобини.
Від руків'я до жала протягнувся пруг, наче клинок був складений з двох листів, піднятих у місці зварювання. Під руків'ям, на темному залізі, виднілися знаки, накреслені перетинами прямих ліній. Вони не були схожі на букви, які були в ужитку росичів.
Для упору руки темно-жовта кість руків'я трохи розширювалася над клинком. Мереживо дрібних тріщинок на кості наводило на думку про старовинність зброї, та клинок у старому руків'ї зберіг свіжість, його рудко пускали в дію.
Скандійський ніж був загострений з обох боків. За жорстокою мрією майстра ця зброя для людей з малосилими руками повинна сама різати тіло, і в ножа було щось спільне з хозарською шаблею, яка залишала довгі, але неглибокі рани. Дарунок Індульфа в темнуватій хаті виступав пришельцем із світу інших людей і інших речей.
— Де ти взяв ножа? — спитала Млава.
— Подарував далекий чоловік, прус із Вовчого моря. А пруси нашої мови. Звати його Індульф, Індульфом! — Ратибор проказав по складах неподатливе слово.— По-нашому він — Лютобор.
Жінок ніколи не брали на Торжок-острів. Про інший світ вони могли знати тільки зі слів неохочих до розповідей чоловіків. Ратибор не зумів розказати.
Ратибору в напівсні ввижалося, що його рука, єдина в плечі, далі роздвоїлася. Кулак твердо лежав під щелепою, і водночас долоня була розтулена на чомусь м'яко податливому.
Ратибор повертався з країни снів і видінь, убирався в тіло, важнів. З'явилося відчуття пухнастого дотику білячих шкурок ковдри, тепла вовчого хутра, на якому лежало скуте сном тіло. У внутрішньому зорі душі жив вільний поет. Ратибор бачив небачене: Дніпро в повені, але не відмежований берегами, а чудодійно захищений стінами із світлих туманів. У стінах були озера, прорізані пташиними крилами. Це жінки ромеїв літали над синьо-зеленим степом, а Ратибор знав — над морем. Він сам побував у неможливому, про яке говорив Індульф.
Стало темно, запахло димом і жінкою. Ратибор лежав на вовчих шкурах, рука була під щокою. Але долоня зберігала спогад.
На подвір'ї голосно запіяв сонний когут. І, як щоночі, не прокидаючись, міцно тримаючись тупо-кігтистими пальцями за подра, витягши сліпу голову з-під крила, кожен когут натужився і горланисто відповідав заспівувачеві. Дзвінкий переклик прокотився градом, повернувся до першого когута, повторився, завмер.
У півня свій закон: нагадувати людям і звірам, що день з його турботами, горем, а можливо, щастям, завжди буде. Хоч би що сталося, а сонце прийде.
Ніч. Чорно-синє небо. Жовті зірки. Чорні табуни лісів. Залізний відсвіт річкових вод, озер і боліт. На полянах, обрамлених стінами лісів, латки роських градів.
Хор півнів, злітаючи над тином, далеко-далеко відлунює в поснулих лісах. Давні друзі — людина й півень. На голоси градських співунів відповідають їхні співбрати з дворів викиднів. Нема спокою, нема миру в світі живих.
У Ратиборовій руці жив близький спомин, і крик когутів нагадав йому першу весільну ніч. Зараз, як і тоді, він не знав, які півні пропіяли. Але тоді володіло ним наслання, нині нема над Ратибором чаклунської влади мертвої хоза-ринки. І він перемінив легку павутину видінь, що згасали в пам'яті, на явні, на дійсність.
Прокинувшись, Ратибор згадав слова ромея Деметрія, який уперто проповідував свого бога з берега Теплого моря. Деметрій казав, що ромейський бог сотворив жінку з тіла чоловіка, тому двоє повинні бути плоттю єдиною. Бог ромеїв не дозволив розлучатися чоловікові й жінці, раз поєднаним. Те саме в росичів. Дажбожі онуки шлю-бляться.
Двері прочинилися так тихо, що не кожне вухо вловило б шарудіння ремінних петель, на яких було підвішене полотно. Мати повернулася, вчора вона пішла спати в двір. Отже, зараз пропіяли останні півні, за лісами вже біліє світанок.
Потягло прохолодою, по-новому запахло хутром і тілом Млави. Вона дихала спокійно, глибоко. Ратибор подумав: "А що вона бачить уві сні?"
Сухо стукнуло кресало об кремінь. Не розплющуючи очей, Ратибор наче бачив іскри, що впиваються в сухий гриб-губку. Через опущені повіки проникло світло — спалахнула берестина, зайнявся пучок сухих трісок-пі дпалу. Потягло димом.
Зараз у всіх хатах темного граду жінки розпалюють огнища, щоб зготувати їжу для чоловіків, дітей. І собі...
Запах диму, який перебив був усі інші запахи, ослаб. Ось від нього залишився в ніздрях лише спогад. Скоряючись тязі з дверей в продух даху, дим огнища піднявся вгору. І над хатою Анеї, і в усьому граді покрівлі оповилися паволокою, в якій ще виднілися іскри.
Люди прокинулися. Ратибор нагадав собі не забути забрати ясенові бруски, підчеплені до сволока даху.
Із свого заліза і з нового, купленого в ромеїв, ковалі вже роблять зубчаті насадки. В слободі є запаси чудового пір'я з крил диких гусей. Лише гусяче пір'я годиться до бойової стріли.
Степ протряхає, кругом градів ярина скоро викине трубку. З трубки вийде колос. Колосся нахилиться...
Кожного, хто побував на Торжку-острові, воєвода Всеслав випитував: а що ромеї розповідали про степи, про хозарів, гуннів, про інші мови, що живуть-плодяться в широкому степу, між Ітіль-рікою, Дніпром та Істром-Дунаєм.
В родових переказах росичів, у казках для малих, у казках для великих Південь завжди був схожий на таємниче царство мороку, хоча росичі й знали, що там теплі моря, солодкі плоди, гаряче сонце. Заступило лихо, що завжди назбирується для роських лісів далеко від ока, далеко від слуху.