13*
387
обом жінкам, дістаючи підлоги рукою. Анея відповіла кивком, Млава, не сходячи з місця, нагнулася над станом.
Анея уважно оглянула сина, ніби шукаючи змін. Напевно, її погляд міг бачити те, чого не помічали інші: син ще більше змужнів і ще більше здавався чужим. Ніщо не виказало Анеїної думки. її сухе обличчя, обрамлене хустиною, фарбованою мареною, залишалося непорушним. Така сама хустка, зав'язана під бороду, ховала міцно заплетені Млавині коси. Обличчя молодиці стало майже таким червоним, як хустина.
Ратибор підійшов до огнища, доторкнувся обома руками до каміння — вшанування предків і вогню-покровителя. Стара сказала синові, як гостеві:
— Сідай, коли твоя ласка.
Повернувшись до стіни, вона завершила свій ряд і ввіткнула човника на місце, за ремінець, прибитий збоку до стояна.
Кинувши на лавку мішок з похідними речами, Ратибор сів, оглядаючи хату, де він був тільки гостем.
Під сволоком, підв'язані лубком, висіли, довгі ясинові бруски. Ратибор нарубав їх минулої — ні, він згадав — позаминулої зими. Пора зняти і відвезти в слободу, дерево вистоялося, з нього можна вже виготовляти стріли і рато-вища-держална. Тільки очі людини, яка знає, що висить під покрівлею, могли вгледіти закопчені бруски.
Стіни знайомо втикані рядами дерев'яних кілків. Були вони різної довжини, і прямі, і гнуті, рівні і з голівками. Вбивали їх залежно від потреби не лише Ратиборів батько, а й, напевно, дід. На них вішались кожухи, шапки, сорочки. Чіплялись визублені серпи, розпірки із свіжими шкурками для просушування чи зброя. Жінки підвішували мотки пряжі, решета й сита, горшки. Деякі кілочки були прикрашені химерними голівками, в яких вільна художня вигадка на дозвіллі витворювала птахів, небувалих тварин, людей.
Ратибор знайшов страшну голову чаклуна з беззубим ротом до вух, довгим носом, загнутим, як дзьоб яструба, знайшов барана, ведмедя, схожого на людину. Тверде дерево, що послужило для забави, з часом стало твердим, як кістка. На верхніх кілочках ще збереглися зів'ялі пучки березових гілок — пам'ятка про свято першого листка жіночого дерева. Ратибор і не подумав, що він не спромігся того дня прийти із слободи в материнську хату.
Покинувши ткати, Анея поралася по хаті. Ратибор скинув шапку, короткий каптан з м'якої козячої шкури і залишився в довгій сорочці з коміром, вишитим в ялиночку червоною ниткою. Млава й далі снувала човником.
Верстати стояли в кожній хаті, готові до роботи, майже завжди заправлені тканиною. З ранніх років кожна дівчина вчилася прясти нитку з вовни, лляного і конопляного клоччя.
Маленькою вона допомагала старшим, до семи-восьми років стаючи справжньою пряхою. Вчитися ткати не дозволяв малий зріст, дівчаткам робили ослони, з яких вони тяглися за ниткою впоперек верстата.
Жінки виробляли мимохідь, на дозвіллі, щоденно. Полотна виростали непомітно, і кожен місяць вільно давав і три, і шість сажнів, ніби без натужної праці, за самою лише звичкою.
Ткали рівницю з рівної лляної нитки, цупку і таку міцну, що найдужчий чоловік не міг розірвати тканину. Це сурове полотно, яке називали і новиною, і кросном, ішло на жіночі сукні, на чоловічі сорочки, на онучі в чоботи. А іще
з міцнішої конопляної нитки виробляли тяжиуну-пістрю-
строкату різнобарвну тканину, що йшла на штани, чоловічі каптани, мішки. З пачіскової тонкої лляної ниті виробляли полотна, які вибілювали на сонці і при місяці. Полотно було жіночою тканиною, чоловіки його не носили — хіба що єдина шлюбна чоловіча сорочка шилася з такої тканини.
Для холодної пори ткали сукна з шерстяної пряжі на плащі й каптани. З козиного пуху виробляли легкі сукенця для жінок. Ромеї на Торжку-острові охоче брали всі вироби роського ткацтва. А росичі не звикли збувати багато тканини. Завжди ткали тільки для себе, без поквапу й принуки. Добротні тканини були напрочуд міцні. Одяг з рівниці та пістрі носився роками й роками. Отакий каптан із шерстяного утка та на конопляній основі служив господареві з його молодості до сивини, як і жінці козиний довгорукавий шушон. Лише в тяжкі роки, коли погано родив хліб, старші родовичі веліли виробляти тканини на обмін. Тоді всі зимові дні, вже не заради розваги, а через нестатки, жінки гнулися над кроснами до глибокої ночі при кволому побликуванні олійних каганців.
Ратибор не розумів, що Млава не відійде від верстата, поки не вгамує хвилювання. Тим часом Анея поставила на стіл закритий казан з варивом, яке залишалося до вечора гарячим на приску огнища, вміло пригорнутому попелом. Мати принесла сир, сірий і в'язкий, гострий запах якого Ратибор жадібно вловив здаля. Поруч з копченою шинкою
Анея поклала присілий хлібець, кольором і формою схожий на злиток заліза, що їх привозили ромеї.
"У хаті ще є хліб",— подумав Ратибор. Він не здогадувався, що жінки берегли трохи борошна тільки для його відвідин. Мати розрахувала, коли свої повернуться з торгу. Щойно вчора був спечений хліб для сина.
Зважившись відійти від верстата, Млава поставила на стіл корчажку з чорнуватими сотами торішнього збору, принесла глечик кислого молока. Не показуючи, що голодний, Ратибор пішов напитися. При вході на круглому табуреті стояв кадібець; ківшик з різьбленою пташиною ручкою плавав у темному квасі. Стривожені, з дна побігли бульбочки.
4
Тут життя йшло своє, інакше. Життя йшло без Ратибора, а він, не думаючи, не намагаючись знайти слова, смутно почував себе чужим. Дружина не підійшла до нього, а йому було байдуже.
Він звик бути на людях і вночі, на довгих нарах спільних хат у слободі. Він знав лише сповнену особливого значення самотність засідок. Мовчазні дні в далеких дозорах не відкривали йому потаємного в його власній душі. Він жив, він почував, навіть не знаючи, що в ньому самому приховується щось таке, не визначуване словом. Він не знав, що він потрібен їм, що матері буває тяжко не лише від роботи. Із звичним у молодості неусвідомленим непокірним ставленням до старших Ратибор звільняв себе від обов'язку. Своїм одруженням він заплатив викуп за себе і матері, й родові. Він не розумів, що, йдучи, він все-таки залишався.
Живому важко дається розуміння невічності свого буття, зрілість ще чогось навчить, а молодість не вірить у смерть. З молодого дерева легко опадають лусочки старої кори. Переспіле дерево зі скупістю старого сповільнює заміну кори і, померши, стоїть, як живе. Враз кора починає відпадати шарами, не під натиском нової, а поточена шашелем, і відкриває безнадійне спустошення.