Зрештою, й населяють Малоросію у великій кількості не українці, а саме малороси. А що таке малорос? За визначенням Є. Маланюка, що його я вже згадував, малорос – це українець з деформованою національною психікою. Дослівно: це – "тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а – в наслідках, часом – і расово". Як зазначав Є. Маланюк, на нашій Батьківщині – "головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо паталогічного характеру", характеру хронічної хвороби, що її належить зживати довгі й довгі десятиріччя.
Ще процитую з Є. Маланюка: малоросійство – це "затьмарення, ослаблення і – з часом – заник історичної пам’яті", це – "параліч політичної волі і думки", це – "національне пораженство", тобто невіра у можливість української державності, це – "неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне", це також явище, яке тримається на систематичному, старанному "впорскуванні" українцям комплексу меншовартісності, на взір (це я цитую Маланюка, а ви, шановні друзі, хіба не чуєте цього й сьогодні?) – "ніколи не мали держави", "темне селянство", "глупий хохол" і т. п.), як і "впорскуванні" насмішкуватого ставлення до національних вартостей. Останнє, за Є. Маланюком, виявляється, наприклад, у систематичному висміюванні, анекдотизуванні й глузуванні з національних звичаїв, обрядів, національної етики, української мови, національного стилю, навіть національного вбрання (знайдіть, прошу, японця, котрий глузував би з кімоно; у нас же зневага до шароварів і вишиванок – то незрідка ледь не ознака "європейськості")…
О, бунтівливий, проникливий поете, спроможний у кожного, хто національно ще не вкінець зістерелізувався, заронити спасенне почуття національного сорому! Як і В’ячеслав Липинський, Є. Маланюк точно здіагнозував, що малоросійство – то хвороба, спричинена кількома століттями чорної ночі бездержавності. Буде власна державність – пощезне й малоросійство, – так йому уявлялося, і він навіть сформулював так: " Це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України".
"Першою встане". Та чи встала? Чи не продовжує заганятися у глибини ця хвороба вже й у нинішніх умовах, коли українську державність відновлено?
Але раз хвороба прогресує, то хіба не резонно ще й так ставити запитання: а чи така це держава і чи в нормальний спосіб вона і народилася, і формується, як те уявлялося і Євгенові Маланюкові, й тисячам та тисячам інших українських патріотів? "Встане першою проблема малоросійства перед державними мужами вже Державної України"… Але якщо вона не встала перед ними, то хто вони, наші високі державні мужі? Українці, свідомі представники нації, чи, даруйте, ті ж таки – хто? – малороси?.. Один з них, у ранзі головного нардепа – спікера Верховної Ради, їздив нещодавно на чолі делегації до Москви, де розчулив навіть Жириновського (правда, той потім влаштував істерику) своїми запевненнями про входження України не тільки до Міжпарламентської Асамблеї СНД, а й до єдиного з Росією економічного, оборонного, грошового, інформаційного і т. п. простору. Малорос-євроазієць чи азієць – перефразую назву відомого оповідання В. Винниченка…
Сумно, панове, це констатувати, але така реальність: українству з повнотою усіх належних йому прав, в тому числі й з мовою, культурою, доводиться украй сутужно й за обставин проголошеної державної незалежності. Воно, українство, ще не володар ситуації, воно не дихає вільно та глибоко національним повітрям, а все ще продовжує, часом вельми судомно, уривати те повітря (скажімо, десь там, на Донбасі чи в Одесі, домоглося відкриття української школи або проведення якогось українського фестивалю) (хоча чому, чому належить домагатися, якби то була своя держава?), воно, українство, в багатьох регіонах країни все ще перебуває у стані оборони, в атмосфері збиткувань та висміювань, нахрапистого шовіністичного демаршу. За обставин відсутності тривких державних важелів та за обставин, коли разом з усіма іншими національними цінностями нашу мову та культуру кинуто в дикий, нерегульований ринок, втрачається український інформаційний простір (Президент же їде привітати "українську щоденну газету" під назвою "Сегодня", умови реєстрації якої передбачали, до речі, що буде виходити і її україномовний варіант, так саме як двомовними реєструвались і "Бульвар", і "ТВ – парк", і "Футбол", і журнали "Натали" та "Лиза" – отже, обдурено, кинуто пилюки в очі?), пришвидшено формується клан "новых украинцев" – "всечеловеков" (здебільшого, щоправда, не українців за походженням), що мають печерну ненависть до українства, тисячі й тисячі державних чиновників лише посміюються з державного статусу української мови. Власне, цій чиновницькій раті Україна є чужою, не потрібною. Те, що її влаштовує, – саме Малоросія. З Малоросії розчулюються – Україну ненавидять…
Відтак питання: чим бути Україні – Україною чи Малоросією? – порівняно з часом Миколи Хвильового сьогодні ще більше загострилося. І то я точно знаю, що вирішення його навпрямки залежить від перспектив української мови – бути їй панівною на етнічних українських теренах чи лише малоросійською домішкою у шквалах тотального зросійщення? Маємо всі, друзі-патріоти, усвідомлювати, що насправді мовне питання аніяк не належить до сфери "надбудовних". У нинішній українській ситуації воно перебуває на самісінькій авансцені історичного дійства, де розігрується головне: бути справжній незалежній Україні чи не бути?
О, якби ми, українці, усі так це розуміли, як розуміють ті, хто й у думці не припускає для нас якогось іншого статусу, аніж статусу Малоросії! Хто бо супроти України як Малоросії? Хіба що найзапекліші російські наці. Більшість же, як-от і демократ О. Солженіцин, який час від часу на сторінках чи то "Труда", чи інших видань виливає чергову дозу своєї зненависті до України як окремої держави, малоросійський наш статус цілковито підтримує, так саме як достеменно точно знає, що найпридатнішою і найефективнішою зброєю для закріплення нас як Малоросії є російська мова. Її подальша експансія та закріплення в Україні належить і до стратегії, й до тактики шовіністичних сил, в тому числі КПУ, які, одначе – не турбуймося – і гопака готові нам залишити, і шаровари й вишиванки для аборигенних оглядів самодіяльності чи для піднесення хліба-солі якому-небудь гостеві також дозволять. Подібна милість цілком задовольняє малороса, а що ж до ближчих чи більш віддалених наслідків здійснюваного тотального зросійщування українських територій, то над цим він, малорос, воліє просто не задумуватися. Наслідки ж хіба що такі: роззяплена горлянка, що ставитиме на місце тих малоросів, котрі – не виключено – раптом спохватяться та несміливо запротестують ("якби ж то знаття!") такими, приміром, словами: "Какая это Украина – здесь по-украински не говорят! Значит, это земля русская!"