Оповістить горлянка (вже й сьогодні оповіщає), що і Донбас "русская" земля, і Крим – "русская", і "русские города" Харків та Одеса. І логіка в цих запевненнях та домаганнях, власне, одна: не можемо взяти Україну воднораз, то, змалоросійщивши її, берімо частинами. І то не біда, що галичани поки що (поки що!) втішаються національною волею, – в імперії, яку відродимо, ми навіть автономію їм пообіцяємо; нині ж, у спосіб зросійщення, впоратися б з основною українською територією – Донбасом, Слобожанщиною, колишньою Новоросією, Дніпропетровсько –Запорізьким регіоном…
Є в Україні сили, які всіх нас разом взятих, браття-українці, без жодних винятків і розглядають як "русских". Ось виданий у 1998 році "Донецким обществом книголюбов" (бачите, якої лектури вони прагнуть, ці книголюби!) написаний майже 80 років тому україноненависницький пасквіль російського монархіста А. Волконського "Историческая правда и украинофильская пропаганда", у передмові до якого "староста Конгресса Русских организаций Украины" А. Базелюк силкується довести, що українців як таких нема, і мова у них хіба що вигадана на польський лад, і що насправді теза про те, що росіяни й українці – окремі народи, то тільки "базовый миф" для живлення українського сепаратизму. Тобто всі ми, українці, – не українці, а саме русские, русские, русские, як це, аж захлинаючись у піні ненависництва, доводять нам неоімперіалісти, запеклі вороги України, що безкарно діють на її території в наші дні.
Чи чує все це, чи замислюється над цим малорос, в т. ч. і той, чий обов’язок – пильнувати нашу державність в органах державної безпеки, як і той, хто займає інші щонайвищі пости? Мабуть що воліє і не чути, й не замислюватися. Йому аби, як той казав, хай і хвилинний спокій та ще матеріальний статок. Заради цього він і сам ревне попрацює задля Малоросії. Він же, бідолаха, калічечка, національно-дефективний… Не є, трапляється, аргументом для нього навіть застереження стосовно небезпечності єдиного оборонного простору з Росією, у нескінченних війнах чи військових операціях якої може накласти головою його власний син чи внук. "Ну що ж, – тупо відповідає обиватель-малорос, – якщо буде потрібно, хай воює"…
Спостерігаючи незжитість, ба навіть нарощування малоросійства в нашому суспільстві, до яких тільки висновків не приходять мої кореспонденти. "Ви кажете про потребу активної відсічі, – пише ветеран праці В. Мірошниченко з Миргорода. – Я ж бачу такий шовіністичний наступ, що дай, Боже, хоч якось оборонитися". Оборонятися, пане Мірошниченко, звичайно, треба, і то є великою національною бідою, що і тут, і там ми усе ще перебуваємо в цьому стані. Але ж хіба не бажаний вінець оборони – наступ? Даватимемо відсіч, наступатимемо – то й означатиме наше остаточне звільнення від комплексу малоросійства.
А поки що ситуація з малоросійством та національним відступництвом, дійсно, лишається не набагато кращою, ніж у часи українського письменника І. Нечуя-Левицького. Як не згадати тут один з його символічних образів – хмари, чорні хмари, що облягають Україну. Шматує її двоголовий російський орел, збиткується єврейство, а "сини українських перевертнів, – цитую з історичного роману "Князь Єремія Вишневецький" (перша назва – "Одступник"), – з’їзджаються до українського перевертня (…) на пораду, як запогубити і знищити свою Україну". У часи Єремії Вишневецького відступники наввипередки намагалися завести в українських Лубнях Польщу, а в новітній час – і в Лубнях, і повсюдно в Україні – Росію. А ось і найбільше придатні й по сьогодні інструменти для досягнення цього, засоби згущування хмар, що їх, ті інструменти та засоби, розвінчував прозаїк: російська школа, яка "багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем’я" ("Причепа"), російська церква, російська армія ("Здравствуйте, матушка!" – раптом озивається ангелоподібний Івась з "Двох московок", якого взяли до школи кантоністів; безпосереднє ж продовження цього, на перший погляд, безневинного мовного відступництва – моторошна деморалізація цього персонажа). Нинішнім обстоювачам тези, стосовно російської мови в Україні, нібито усе це "исторически сложилось", не зайве було б знати думку з цього приводу і Нечуя-Левицького: "Великоруський язик (в одному з творів – "поліцейський". – А.П.) не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір".
По українському степу, читаємо в романі "Хмари", "посипались крупами москалі, полізли степовими мишами й сараною". І ось вже став український степ "ввесь облитий людською кров’ю, ввесь червоний, увесь засипаний українськими кістками", і "вся степова трава, всі степові квітки були неначе обмочені в кров (…), розносили попід небом пахощі, витягнуті з українських душ (…), замордованих за те, що вони родились на тих степах, що вдихнули в себе повітря українського неба, української землі". Уявивши все це, завершується цей уривок, Павло Радюк "подивився собі під ноги, чи не хлюпається кров під його ногами"…
Між іншим, продовжу цю згадку про письменника, саме ось з цих мук, з цих болей і зроджувалося те, що у радянські часи потрактовувалося як націоналістична обмеженість І. Нечуя-Левицького, а на думку його самого та його персонажів являло собою нормальне патріотичне почуття, одна з назв якого – український націоналізм. Ні, не остерігався цього терміну І. Нечуй-Левицький, бо вкладав у нього таке розуміння: це – націоналізм, зорієнтований на засвоєння європейських ідей на українському грунті, це – вважає вчитель Віктор Комашко з повісті "Над Чорним морем" – "націоналізм новий, а не націоналізм давнього староття". Чому? Тому, що "він виступає з великою толерантністю до інших народів", "злучується з гуманними, просвітніми принципами, з прогресом, встоює за маси, за народ". Навряд чи випадково, що через якийсь час суголосне Нечуєвому потрактування українського націоналізму буде розгорнуте в знаменитій брошурі "Самостійна Україна" Миколи Міхновського і, зрештою, широко зактуалізується в наші дні.
Не розігнали , отже, ми чорних хмар над Україною, та й навіть напливу нових хмар допустилися. Повторюємо, як і Нечуй повторював: "Наша земля на Україні як золото, а народ наш часто голодує". Кажемо, як і Нечуй казав: російська освіта в Україні, передовсім нині у вищій школі, то "просто сказати, п’яте колесо у возі". Вражаємося, як і він вражався, з того, наскільки густішають у тепер вже сусідній державі "хмари яструбів, а голуби щось не показуються". І "пустих космополітів", що сьогодні маскуються під прибічників "громадянського суспільства", у нас, на жаль, ще повно ("аж кишить", як писав прозаїк). І не одна "просвічена українка", як і в його часі, то – "первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу", не передаючи їм родової, української мови.