Особистість Олеся Гончара, його позиція раз-по-раз згадується мені й у зв’язку з численними листами, що надійшли мені з приводу підсумків парламентських виборів 1998 року. Аналізуючи ці підсумки, я часто запитую сам себе: а як би їх потрактовував він, Гончар? Добре знаючи письменника, я смію вважати, що його ставлення до вже відшумілої цієї політичної акції могло б сконцентруватися у такому.
По-перше, Олесь Гончар напевне сказав би так, як сказано одним київським журналістом: не треба бліднути від почервоніння парламенту. По-друге, застерігаючи від будь-якого песимізму, він неодмінно підкреслив би, що боротьба за утвердження нашої повновартісної незалежності далеко ще не закінчена, продовжується. По-третє, він неодмінно закцентував би на тому, що існує напрям докладання усіх національних сил, де треба, дійсно, все починати заново і негайно, а саме: боротьбу за згуртування, об’єднання усіх національних, державницьких сил (могла б то бути, я думаю, справді потужна та сконсолідована "Українська єдність" або "Українська державність").
А ще обов’язково закликав би Олесь Гончар: досить вже нам, браття, розбрату та взаємопоїдання, бо вище і всіх партій, і їх лідерів – Україна.
І в ім’я сучасного, і в ім’я майбутнього мусимо найактивніше діяти, зорганізовуючись у єдино спрямоване та наступальне, ба й агресивне супроти різного роду недругів українство. Усім нам слід перейнятися пристрасною вірою у широчінь історичних просторів, на які мусить вийти Україна в ХХІ столітті, у те, що наша національна місія і для самих себе, і для світу далеко ще не сповнена, у те, що, засвоївши свої численні історичні прорахунки, зрештою, таки "запануємо ми, браття, у своїй сторонці", заживемо в добрі та повносиллі українського національного самовиявлення. Спасенна наука національної самосвідомості, національної самоповаги, національної самооборони, національного самоутвердження хай прийде кожному з нас, українців, в незаміниму поміч.