Справді, так було, одначе в наші дні та "вовча шкура" приростає, приростає, як асимілюється на своїй землі й народна українська маса, через що ми й повинні бити найбільшу тривогу. Ситуація, що її маємо нині, принципово змінилася. Завдяки праці багатьох поколінь українських інтелектуалів маємо найрозвиненішу та найдосконалішу мову, що є придатною і для виразу філософської чи економічної думки, і для трактатів з фізики чи математики, біохімії чи космонавтики, власне, для будь-яких сфер інтелектуальної діяльності. Та водночас як не бачити! – жива, побутова основа українського мовлення, яка раніше дорівнювала океанові, перетворилася сьогодні хіба що в озера, хай і досить об’ ємні, як-от в Галичині, а на значних теренах Сходу та Півдня України – лише в струмки та потічки. Так, це – правда, яку унаочнює вже те, що українське село продовжує знелюднюватися, а винародовлюючий, денаціоналізуючий, зросійщуючий млин у наших містах (подекуди і в селах) усе ще працює на повну потужність. В результаті різко звужується природний ареал побутування української мови, побільшується дистанція межи ним і мовою наукової, художньої еліти, у той час, як український міський сленг (взявши назагал Україну) перебуває ще на початковій стадії свого формування та утвердження. І в тому, що живомовні джерела нашого найбільшого скарбу нині вельми й вельми ушкоджені, є величезна небезпека. Нема бо потреби доводити: якщо мова, навіть найбагатша, найдосконаліша, виходить з ужитку як засіб щоденного, живого спілкування найширших суспільних мас, вона тим самим агонізує, приречена на повільне вмирання. Сформувати, утвердити досконалу мову освіти, літератури, культури, науки, я думаю, було значно легше, аніж ось тепер зупинити процес винародовлення українського люду, що прогресує, на жаль, вже й в умовах незалежності. Складність бо завдання полягає в необхідності зміни мовно-психологічних установок вже величезної і величезної маси людей, що належать до різних соціальних груп та відзначаються різним рівнем освіченості й культури. Ситуація з винародовленням, зроблю ще й такий висновок, зайшла вже так далеко, що впоратися з цим завданням під силу лише державі, одначе – підкреслю – за активною участю кожного, кому це не байдуже. Інша річ, чи бере держава на себе, чи готова взяти цю місію, як інша річ і те, чи підставляє плечі під невідкладну роботу й кожен український патріот.
Я особливо акцентую на цьому "кожен". Нарікаючи на низький рівень політичної і національної свідомості нашого народу, мусимо розуміти, що причиною цього упродовж дуже тривалого історичного періоду було і все ще залишається те, що у своїй масі українці вимушені були дбати не стільки про свої духовні потреби, скільки про саме фізичне виживання, забезпечення найелементарніших вимог тіла – саме про оте "за що купити продукти?", "у що вдягтися?". Це, власне, той стан, за якого для багатьох не залишалося і не залишається навіть часу думати про вищі духовні потреби.
Так, це – гірка реальність, але, роз’яснюючи її людям, ми вже тим самим і пробуджуватимемо в них розуміння важливості національно-духовних запитів. Це конче мусимо робити, не чекаючи поліпшення економічної ситуації. Остання, віримо, поліпшиться, та де гарантія, що, відсуваючи вбік питання духовного порядку, ми, українці, прокинемося вже невдовзі фатально, непоправно окраденими (Т. Шевченко: "І в огні її окраденою збудять")? І найперше – стосовно самої своєї мови, яка, як відомо, є найважливішою засадою існування будь-якого національного організму. Повносило, без перешкод розвивається національна мова – здоровим є і національний організм у цілому. Тліє, гибіє, відтиснюється мова нації – руйнується, занепадає, вмирає і цілий національний організм. Така тут діалектика, що натомість нашого одвічного "якось буде!" (у даному разі – з мовою) мусить вселяти у нас розуміння того, що вже "якось є", причому є погано, оскільки на величезному, навіть переважаючому масиві нашої території українці окрадені стосовно мови вже й сьогодні. І тим тривожніша ця ситуація, що нерішучі заходи держави, яка пасує перед тими, хто галасує, що "мовно-культурну політику треба по змозі вилучити зі сфери діяльності держави взагалі" (процитовано слова голови конституційно-демократичної партії України В. Золотарьова – газ. "День", 9.ІХ. 1997 р.), як і національно-відроджувальні порухи свідомої громадськості, стосовно міри енергійності й результативності значно й значно поступаються шквалові новітнього зросійшення, що накотився вже й за обставин Незалежності на нашу Україну. Виявити свій внутрішній протест з приводу такого стану справ у практичних діях, в особистому прикладі – то, повторюю, невідкладний обов’ язок кожного, кому це болить.
14. То Україна чи малоросійська провінція?
А поки ж що як часто вражаєшся у нашому житті з фактів, для позначення яких Микола Хвильовий, зумисне вдаючись до старослов’янізму, вживав свого часу слова: факти "вопіющого неуцтва" та "вопіющого безкультур’я". Нагадаю, що у 20-х роках цей письменник чітко сформулював дилему, вибрати зі складників якої належало тоді та належить ще й сьогодні Україні, – "Україна чи Малоросія?" (або, як уточнював це Д. Донцов, – "нація чи провінція?").
Україна – отже, повновартісна, повносила, європейськи зорієнтована держава, свідома своєї місії і свого місця у сучасному світі, з національно свідомим, самошанобливим, вольовим та гордим, працьовитим та несхитним у своєму прагненні мати власну нормальну державу людом, для якого такі речі, як повага до власної історії, культивування рідної мови є не дискусійними, а самозрозумілими, самоочевидними, аксіоматичними. Україна як спосіб хай і запізнілого порівняно з іншими народами, одначе безобмовно самостійного державного утвердження на взір найвідоміших країн світу.
На противагу ж Україні, Малоросія – то антитеза Україні, дещо цілковито їй супротивне, те, прикмети чого увиразнюються, як тільки додамо до отого, чим щойно означено Україну, заперечну частку "не". Тобто – неповновартісна, не європейськи, а однобічно московськи зорієнтована, несвідома своєї місії у сучасному світі, нешаноблива до власної історії, культури, мови і т. д. Був період в історії Малоросії, коли її фарисейськи повеличували державою ("Живи, Україно, радянська державо!" – співалося у гімні УРСР), одначе її підлегла метрополії, придаткова, саме малоросійська суть від цього аніскільки не змінювалася.