Правда ваша, п. Дворський, і я би додав до цього, що дуже багато нас, українців, перебуває у полоні наскрізь фальшивого уявлення про культуру мовного спілкування. Проаналізуймо: це у розмові з ким ми раз-по-раз переходимо на російську мову? З росіянином з Новгорода чи Рязані, котрий, може, ніколи й не чув української мови? Та ні, з тим, як правило, хто все життя і жив, і живе в Україні, а звертається ж до вас по-російськи або з принципу, або за інерцією, або з причини слабкого володіння українською. І ось ви теж відповідаєте по-російськи, підлаштовуєтесь… Боже мій, яке жалюгідне видовисько виходить, варте того, щоб нас брали на глузи: українець з українцем спілкуються не своєю мовою!..
Або ось ви поспішаєте демонструвати знання російської мови росіянинові, який живе в Україні і нашу мову чудово, прекрасно розуміє. Це що – культурність? Чемність? Вихованість? Та боронь, Боже! Найперше це – мовне запобігання у тих випадках, де запобігати нема чого, зайве підкреслення своєї національної неповновартісності. Нормальною є хіба що одна ситуація, за якої доречно переходити на ту ж російську: у разі, коли ви запримічуєте, що української ваш співрозмовник не розуміє. Одначе чи багато сьогодні таких випадків? Після розпаду СРСР вони вже майже поодинокі. Відтак і переходити на російську мову тому, хто глибоко шанує свою, потреби сьогодні майже нема. Час вже усвідомлювати, що спілкуватися повсюдно своєю мовою – то найважливіша прикмета і національної, і просто людської гідності кожного українця, витримуючи яку він, до речі, в очах того ж тутешнього росіянина лише побільшає. Може, дещо й дратуючись, він, росіянин, конче впевниться: ні, ви – не "дурной хохол" ( а мовне запобігання це і є одна з ознак "дурного хохла"), ви – самошанобливий українець, котрий має свою країну, свою мову, котрий, знаючи й російську, послуговується у всіх випадках, коли його розуміють, тільки рідною. Я переконаний, друзі, що це і є правдива культура мовної культури (даруйте тавтологію), як і культура національної честі. Всі інші варіанти – лише зі сфери меншовартісності.
Тим, що сказано, я відповідаю, зокрема, на листа випускників Київського спортивного ліцею, що його підписали В. Бородін, В. Маєвський, Р. Олійник, О. Волкова, О. Рудич, Ю. Мороз, Ю. Захаров, М. Карнаухов, О. Новікова та О. Оношко. Нарікаючи на стан викладання української мови та літератури в цьому закладі, вони пишуть: "Ми сьогодення і майбутнє українського спорту. Серед нас є чемпіони України і Європи. Ми представляємо український спорт. Але чи справді наш спорт український?"
Ох, яке болюче питання порушуєте ви, друзі! Справді, наш спорт – то одна з найзросійщеніших сфер. І що можу сказати з приводу вашого зізнання: "Ми хочемо бути самими собою, але, як ви зауважили, в нас посіяна бацила роздвоєності. Заговорити українською мовою не наважуємося, хоча для більшості вона рідна. Покалічені наші душечки, покалічені…".
Скажу хіба що, що, усвідомлюючи все це, ви вже перебуваєте на шляху до зцілення. Ще трішки вольового зусилля, ще трішки рішучості. Мені вельми імпонує приклад з нашою славетною поетесою, замученою гітлерівцями у 1942-му році, Оленою Телігою. Народилася вона – нагадаю – хоч в українській, але зросійщеній сім’ ї у Петербурзі, там зростала, була близька до літературного оточення з такими знаними діячами російської літератури, як З. Гіппіус та Д. Мережковський та ін. З. Гіппіус була навіть її хрещеною матір’ ю. Одне слово, хоч майбутня поетеса мову свою знала, але була вона цілковито російськомовною. На початку 20-х років прибула вона до Праги. Отже, вечірки російськомовної еміграційної молоді, російськомовні знайомі…
І враз, ледь не раптом – щонайкрутіший злам, найрізкіший поворот. Стався ж він тоді, коли на одному з балів, влаштованому російськими монархістами, якийсь тип почав глузувати з української мови. Він зумисне шаржував якісь слова для ілюстрації, що це – "собачій язик", інші реготали. Ну, хто міг чогось подібного чекати від російськомовної Олени, тоді ще не Теліги (за чоловіком), а, за батьковим прізвищем, Шовгеневої! А сталося ось що. Олена побагровіла, миттю встала, вдарила кулаком по столу, вигукнула: "Ви, хами! Та "собача" мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!"
"Я круто повернулася, – розповідала Уласу Самчуку сама О. Теліга, – і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії".
Відтоді до російської мови поетеса, ця вродлива, граціозна, високоінтелігентна жінка, вже не зверталася. Ні в творчості, ні в побуті. Стала вона саме Оленою Телігою – авторкою чудових українських поезій, публіцистичних статей, стала, зрештою, діяльним і безстрашним членом, та й одним з лідерів Організації Українських Націоналістів. Її, як і її ідейного побратима – великого українського поета Олега Ольжича, гітлерівці знищили за полум’ яний український патріотизм.
Наводжу цей приклад з Оленою Телігою – він бо може багатьох і вразити, і навчити, й просвітити. Це ж так ніби просто – йти за високим, за прекрасним прикладом. Це ж так нормально і природно почуватися національною індивідуальністю, а не, даруйте, членом отари, стада, якому байдуже, по якому випасові блукати – відведеному для нього Богом чи чужому…
Усім нам треба усвідомлювати, що зі своєю мовою ми виходимо на останні рубежі. Чому так вважаю? Тому, що на наших очах відбувається усихання споконвічного та традиційного джерела, яке в усі часи живило нашу мову.
Втім, поясню це докладніше. Як відомо, тужні співи (А. Метлинського та ін.) про те, що українська мова "вже конає" , прозвучали ше в 1-й половині ХІХ ст. Підставою для цих плачів було, власне, одне: те, що українська літературна мова, яка віднедавна почала спиратися на народну основу, була на той час ще не ограненою для вжитку у сферах науки, культури, політики і т. п., тобто не була мовою інтелігентських покоїв. Зате поза ними – який існував масив, майже неозорий, українського народного мовлення, природнього, стихійного! Ці народні резерви українського мовлення видавалися настільки безмежними й невичерпними, що на початку ХХ ст. І. Нечуй-Левицький втішливо констатував, що народній українській масі під силу "асимілювати, уподоблювати собі (…) своєю живою мовою" всіх тих, хто носієм цієї мови не є. А з приводу "незмінності" української національної вдачі один з персонажів його повісті "Причепа" казав навіть так: "Все це москальство лежить на їх (українцях.— А. П.) , як на волі сідло; все те – вовча шкура, котра ніяк не приросте до українського тіла".