Особливо запам'ятався Султанмуратові величезний, сіро-попелястий, немов пагорб з прижухлою на сонці травою, слон, що все переступав з ноги на ногу і розгойдував хоботом. Оце-то так! Стояли люди, витріщалися на слона й усілякі байки розповідали. Що він мишей боїться. Що дражнити його не можна, не дай бог, зірветься з ланцюга й потрощить усе місто на череп'я. Але найбільше сподобалася Султанмуратові. розповідь одного старого' узбека, той сказав, що слон — найрозумніша тварина в світі. Хоботом він
Ao crop. 141
піднімає здоровенні колоди на лісових вирубках, але хоботом і немовлятко підбере з землі, якщо змія або ще якась небезпека загрожує дитині, а дорослих поблизу немає.
Батькові також подобалися такі розповіді. Стояв він, здивовано похитуючи головою, прицмокуючи язиком і щоразу звертаючись до сина: "Ти чуєш? От які бувають чудеса на світі І"
Ну й, звичайно, запам'яталася кімната сміху. Там із самого себе смієшся, скільки тобі заманеться...
Султанмурат скоса зиркнув на Мирзагуль, що сиділа через кілька парт. "Тебе б туди, в кімнату сміху! — подумав вій пустотливо.— Одразу б по-іншому заговорила, красунько! Якби побачила себе в тих дзеркалах, перестала б пишатися". Та він одразу ж і засоромився своїх думок. Чого він до неї пристав, що вона поганого йому зробила? Дівчинка як дівчинка, ну гарна, найкраща в класі. То хіба вона в цьому винна, чи що? Буває; що й жаман 1 схоплює.
Одного разу на уроці вчителька одібрала в неї дзеркальце. Рано, каже, милуватися собою почала. Мирзагуль по-червоніла-почервоніла від сорому, мало не заплакала. А йому чогось прикро стало за неї. Подумаєш, дзеркальце, а якщо воно випадково опинилося в її руках...
Глянувши ще раз у той бік, Султанмурат пожалів дівчинку. Посиніла Мирзагуль, зіщулилась від холоду, очі волого поблискують, як мокрі камінчики, може, вона плаче. В неї ж батько й брат на фронті. А він про неї так погано думає. От дурень, ну й дурень.
Багато хто в класі кашляє від простуди. Може, й самому покашляти? І він став навмисне кашляти, здригатися й придурюватися. А що, всі кашляють, то чим він гірший? Інка-мал-апай багатозначно зиркнула на нього й пояснювала далі.
З
Після звіринця й кімнати сміху пішли вони на товкучку. І там накупили подарунків. Аджімуратові пугача, новенького, гарного, що металево поблискував, очей не відведеш, ну як справжній наган. А дівчаткам якісь м'які кольорові м'ячики на гумочках. Посмикуєш гумочку — і м'ячик скакає
Жаман — оцінка "погано".
і 292
97
то вгору, то вниз. Матері хустку купили, а тоді ще й усяких ласощів...
Весь базар обійшли, все побачили, тільки на каруселі не покатався, та й батько не запропонував. То, каже, для малюків, а ти вже джигіт, років через два оженимо тебе. Пожартував. Ну, постояли біля каруселі, подивилися. А потім батько заквапив. Треба, каже, встигнути на станцію, на нафтобазу, наповнити бочки — та й додому. Час уже пізній. І справді, сонце вже сідало за місто, коли вони приїхали на нафтобазу. Звідси поїхали околицею, підкріпилися в придорожній чайхані пловом і вирушили в дорогу.
В сутінках залишили приміські сади й знову опинилися на тій дорозі, якою приїхали вдень до міста. Вечір був теплий, настояний на пахощах літніх трав. Жаби заквакали в придорожніх ариках. Коні йшли ступою, з повними бочками не дуже-то побіжиш. Мало-помалу Султанмурата почало хилити на сон. Утомився. Та й як не втомитися,— день був над усі дні день. Шкода, що не було де на бричці "розлягтися й заснути. Дуже вже хотілося спати. Притулився Султанмурат до батькового плеча й безтурботно заснув. Час від часу прокидався на вибоях і знову засинав солодким сном. І перед тим як заснути, щоразу встигав подумати, як добре, що на світі є батьки. Спокійно й надійно було йому на міцному батьковому плечі. А бричка торохтіла й поскрипувала, коні стукали копитами.
Не знав Султанмурат, скільки проїхали, тільки раптом бричка зупинилася. Колеса перестали стукотіти. Все замовкло. Батько підняв його на руки й кудись поніс.
— От який вимахав, не піднімеш. Важучий який став,— бурмотів він, притискуючи сина до грудей.
Потім поклав на купу сіна, прикрив фуфайкою й сказав:
— Ти спи, а я випряжу коней попастися. Султанмурат навіть очей не розплющив, так гарно спалося. Тільки подумав знову: як добре, що на світі є батьки...
Потім він ще раз прокинувся, коли батько розшнурував його черевики й роззув. Як же вони муляли весь день, ті черевики. І як батько догадався, що вони муляли ноги?
І він знову заснув, відчуваючи тілом цілковиту свободу, ніби поплив, віддавшись на волю безперепонній течії. Учувалося йому, хвилі вітру йшли перекатами по верхів'ях привільного різнотрав'я. Він біг по тій траві, пірнав у її перекати, полоскався в них, і в ту високу плинну траву беззвучно падали згори зорі,., То в одному, то в другому місці круто падала, безшумно палаючи, зірка. Та поки він добігав, зірка гасла. Він знав, що йому снився сон. Прокидаючись іноді, він чув, як стриножені коні скушували під корінь молоду траву і як переступали вони круг копиці, подзенькуючи ослабленими вудилами. Він знав, що батько спить поруч, що ночують вони в степу, що тільки він розплющить очі, то й справді побачить зірки, що падають з неба...
Та йому не хотілося розплющувати очей, дуже вже солодко спалося. Після півночі похолоднішало. Все ближче присуваючись до батька, він приткнувся під боком, і тоді батько обняв його спросоння, щільніше пригорнув до себе. В дорозі, в чистому полі, просто неба спали вони. Це тобі не дома, не на м'якій подушці...
Часто потім йому пригадувався зоряний сон...
Перепілка по сусідству голосно підпадьомкала до самого ранку, за два кроки... Мабуть, усі на світі перепілки щасливі...
4
— Султанмурате, що з тобою? — Інкамал-апай підійшла до його парти, і тільки тоді він помітив її.
— Та ні, нічого.— Так, ніби вправдуючись, Султанмурат підвівся з місця.
В класі було все так само холодно й тихо. Почулися смішки хлопців, звичний кашель.
— То ти кашляєш ні з сього ні з того, то не чуєш, що я питаю,— невдоволено проказала Інкамал-апай, мерзлякувато поводячи плечима.— Іди краще принеси соломи й затопи в грубі.