Тополенька моя в червоній косинці

Чингиз Айтматов

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

Як журналістові, мені часто доводилося бувати на Тяпь-Шані. Якось навесні, коли я перебував в обласному центрі Нарині, мене терміново викликали до редакції. Сталося так, що автобус пішов за кілька хвилин перед тим, як я прибув на автостанцію. Наступного автобуса треба було чекати годин з п'ять. Нічого не лишалося робити, як спробувати сісти на попутну машину. Я пішов до шосе на околиці містечка.

На повороті дороги біля колонки стояв грузовик. Шофер щойно заправився, загвинчував кришку бензобака. Я зрадів. На шибці кабіни був знак міжнародних рейсів "SU" — Радянський Союз. Значить, машина йшла з Китаю до Рибачого, на автобазу Зовніштрансу, звідки завжди можна дістатись до Фрунзе.

— Ви зараз їдете? Підвезіть, будь ласка, до Рибачого! — попросив я шофера.

Він повернув голову, скоса подивився через плече і, випроставшись, спокійно сказав:

— Ні, агаю не можу.

— Дуже вас прошу! У мене термінова справа, викликають у Фрунзе.

Шофер знову похмуро глянув на мене.

— Розумію, але не ображайтесь, агаю. Нікого не беру.

Я був здивований. Кабіна вільна, чом би йому не взяти людину?

— Я журналіст. Дуясе поспішаю. Заплачу скільки скажете...

— Річ не в грошах, агаю! — різко обірвав мене шофер і сердито штовхнув ногою колесо. — Іншим разом безплатно довезу. А зараз... Не можу. Не гнівайтеся. Скоро ще будуть паші машини, поїдете будь-якою, а я не мояїу...

Мабуть, він має взяти по дорозі когось, вирішив я.

— Ну, а в кузові?

— Все одно... Я дуже прошу пробачити мені, агаю.

1 А г а й (букв, старший брат) — шанобливе звернення до старшого.

Шофер подивився на годинника і заквапився.

До краю здивований, я знизав плечима і, не розуміючи, в чому річ, глянув на заправницю, літню жінку-росіянку, яка весь час мовчки спостерігала нас з віконця. Вона похитала головою: "Не треба, мовляв, дайте йому спокій". Дивно.

Шофер поліз в кабіну, сунув у рот незапалену цигарку і завів мотор. Він був ще молодий, років тридцяти, сутулуватий, високий. Запам'яталися мені його цупкі, великі руки на баранці і очі з стомлено опущеними повіками. Перш ніж зрушити машину з місця, він провів долонею по обличчю і якось дивно, з тяжким зітханням, стривожено подивився вперед, на дорогу в горах.

Машина поїхала.

Заправниця вийшла з будки. Вона, видно, хотіла заспокоїти мене:

— Не смуткуйте, зараз і ви поїдете. Я мовчав.

— Переживає хлопець... Історія довга... Колись він жив тут у нас, на перевалочній базі...

Дослухати заправницю мені не вдалося. Підійшла попутна "Победа".

Грузовик наздогнали ми не скоро — майже коло самого До-лонського перевалу. Він мчав страшенно швидко, як, мабуть, не дозволено мчати навіть бувалим тянь-шаньським шоферам. Не притишуючи ходу на поворотах, з гудючим ревом неслася машина попід навислими скелями, стрімливо вилітала на підйоми й одразу наче провалювалась, поринаючи в западини дороги, потім знову з'являлася попереду. Краї брезенту тріпотіли і ляскали по бортах.

"Победа" все-таки брала своє. Ми почали обганяти. Я обернувся: що за одчайдушна людина, куди він так стрімголов мчить? У цей час линув дощ з градом, як це нерідко буває на перевалі. В скісних, що аж періщили, струменях дощу й граду промайнуло за шибкою бліде, напружене обличчя з затиснутою в зубах цигаркою. Круто повертаючи руль, його руки широко й швидко сковзали по баранці. Ні в кабіні, ні в кузові нікого не було.

Незабаром після повернення з Нарина мене командирували на південь Киргизії, в Ошську область. Як завжди, часу у нашого брата журналіста в обріз. Я примчав на вокзал, коли поїзд от-от мав рушати, і, вскочивши в купе, не одразу звернув увагу на пасажира, що сидів, повернувшись лицем до вікна. Він не обернувся й тоді, коли поїзд уже пішов повним ходом.

По радіо передавали музику: виконувалася на комузі знайома мелодія. Це був киргизький мотив, що завя;ди здавався мені піснею самотнього вершника, який їде надвечірнім степом. Путь далека, степ широкий, можна думати й неголосно співати. Співати про те, що в тебе на душі. Хіба мало думок буває у людини, коли вона лишається на самоті, коли навкруги тихо і чути лише цокіт копит. Струни дзвеніли стиха, мов вода на обкочених, ясних каменях в арику. Комуз співав про те, що скоро сонце сховається за горбами, синя прохолода нечутно побіжить по землі, тихо заколиваються, обсипаючи пилок, сизий полин і жовта ковила при бурій дорозі. Степ слухатиме вершника, буде думати й наспівувати разом з ним...

Можливо, колись вершник їхав тут, цими місцями... Отак само, мабуть, ген-ген на краю степу заходило сонце в вечірній заграві, що поволі ставала палевою, а сніг на горах, так само, певно, як зараз, вбираючи останні відблиски сонця, рояїевів і швидко меркнув...

За вікном проносилися сади, виноградники, темно-зелені кущуваті кукурудзяні лани. Парокінна бричка з щойно накошеною люцерною бігла до переїзду. Вона зупинилася біля шлагбаума. Засмаглий хлопчак в подертій злинялій майці і закочених вище колін штанях трохи підвівся на бричці, дивлячись на поїзд, почав усміхатись, помахав комусь рукою.

Мелодія на диво м'яко вливалася в ритм поїзда. Замість цокання копит стукотіли на стиках рейок колеса. Мій сусід сидів біля столика, затулившись рукою. Мені здавалося, що він теж мовчки наспівував пісню самотнього вершника. Сумував він чи мріяв, а тільки було в його вигляді щось смутне, якесь незатихле горе. Він так заглибився в себе, що не помічав мене. Я старався розглядіти його лице. Де яс я зустрічав цю людину? Навіть руки знайомі, смуглі, з довгими твердими пальцями.

І враз я згадав: це був той самий шофер, який не взяв мене в машину. На тому я й заспокоївся. Дістав книжку. Чи варто було нагадувати про себе? Він,' мабуть, давно вже забув мене. Чи мало випадкових зустрічей у шоферів на дорогах?

Так ми їхали ще якийсь час, кожен сам по собі. 3а вікном почало темніти. Попутник мій здумав закурити. Він дістав цигарки, гучно зітхнув перед тим, як чиркнути сірником. Потім підвів голову, здивовано глянув на мене й одразу почервонів. Пізнав.

— Здрастуйте, агаю! — сказав він, винувато усміхаючись. Я подав йому руку:

4*

51